Омелько, дивлячись Іванові прямо в очі, повільно похитав головою:
– Вони лишаться зі мною.
– Але ти… – все ще не розуміючи, мовив Богун. І раптом він усе зрозумів. Омелько не мав наміру допомагати йому владнати охоплене панікою військо після того, як воно відірветься від переслідування передових польських частин. Він узагалі не мав наміру покидати табір.
– Що ти надумав, Омельку? – чужим голосом запитав Іван.
– Ми затримаємо їх тут і дамо змогу оговтатися вам. Не гайся кажу тобі!
Іван рвучко вхопив Омелька за плече.
– Згадай власні слова! Адже не ми призвели до того, що маємо, чому ж платити повинен ти?
– Тому, що хтось повинен це зробити, – на обличчі Деривуха заграла посмішка. – Уперед, гетьмане, вперед! Зустрінемося ще!
Богун озирнувся. Очі полковників і генеральної старшини, котрі натовпом оточували його, запитливо поглядали на нього. Вони очікували від нього наказів, самі вже зневірившись яким-небудь чином перетворити перелякані натовпи на козаків і припинити бійню, котра розгорялася все більше й більше. Так, тепер не місце і не час для м'якотілості й дитячих спогад.
– Зустрінемось, – коротко кинув він. – Роби свою справу, курінний!
Рвучко розвернувши коня, він кинувся геть з табору, туди, де потопали в багні сотні козаків, де потрібна була його допомога й талант полководця.
– Зустрінемось, Іванку. Та тільки, мабуть, у кращому світі, – зітхнув Омелько, дивлячись услід Богуну, а за мить уже летів, вимахуючи шаблею, у зворотному напрямку. За ним, приєднуючись по одному, по троє або й цілими десятками, вирушили виряджені у найкращі свої вбрання січові відчайдухи. Запорожці завжди ходили на смерть, як на свято…
VII
Блискуча шляхта посполитого рушення першою ступила на територію покинутого козацького табору, випередивши цього разу не лише ласих до здобичі ландскнехтів, але й коронні хоругви важкої кінноти. Утім, для такого геройства тут не потрібно було мати надто багато хоробрості або затрачувати надто багато сил – після того, як козаки незрозуміло чому піддалися паніці і в цілковитому безладі кинулися до нашвидкуруч зведених через болото переправ, у таборі ніхто не міг чинити будь-якого організованого опору, окрім хіба що задньої його частини, де продовжувалась стрілянина і чулися навіть бадьорі запорізькі пісні. Але туди кидатися не надто поспішали, краще було воювати біля прорваних окопів та всередині табору. Серед купок поранених козаків, жінок або дітей було годі й відшукати когось, хто міг би здійняти зброю проти закутих у броню шляхтичів та їхніх численних пахолків. Хоча відсутність опору не вберегла нещасних від смерті – різня, що її вчинили поляки, знищила всіх поголовно. Не переймаючись, хто перед ними, пахолки зі злістю, тупою прискіпливістю або й без виявлення будь-яких емоцій, швидко довершили те, що не встигла зробити армата, а потім тіснява під час втечі. Кілька тисяч ополченців швидко розсипалися серед поламаних возів, котрі стояли дибки, лежали на боці або догори колесами, серед куп покинутого табірного майна, мішків з хлібом, діжок із солониною і пастремою, покинутих наметів, виставлених у піраміди списів і рушниць. Серед десятків людських і кінських трупів та розірваних пороховими бомбами волів, серед перемішаних з баговинням і кров'ю знамен, одягу та столового срібла, поламаних гарматних лафетів. І хоча в польському війську завжди підсміювались над найманцями, котрі приділяли інколи грабунку ворожих позицій більше уваги, аніж самій битві, пахолки шляхетного лицарства, а подекуди й самі шляхетні товариші з таким ентузіазмом стали грабувати козацький табір, що рештки розбитих козаків змогли перейти через Пляшову і наздогнати тих, хто розпочав втечу раніше за них, хоча вже й не сподівалися вислизнути з пазурів щербатої. Ландскнехти, помітивши, що з-під самого носа в них вислизає їхній «законний» хліб, теж не занадто наполягали на переслідуванні ворога і розпочали тягнути те, до чого не встигли добратися ополченці. Битва фактично припинилася, тим більше що вся верхівка польського війська на чолі з Яном Казимиром і Ієремією Вишневецьким зібралася на якусь дивну нараду, до якої його величність наказав збити накривки з трьох напівбочок особливо коштовного старовинного вина. Незначні сутички продовжилися лише поблизу перетворених на велетенське болото Пляшової і Пліснявки. Там три сотні січових запорожців стали залізною стіною, і хоч вони нічого не могли вдіяти з поляками, котрі грабували їхній табір і вбивали на їх очах близьких їм людей, вони були сповнені рішучості зупинити вороже військо і не дати йому переслідувати і добити дезорганізовану козацьку армію.
У перші хвилини захоплення табору на невеличкий заслін із запорожців, котрі стояли з мушкетами напоготові за двома рядами возів, перегороджуючи шлях до переправи, майже ніхто не звернув уваги. Однак дуже скоро, коли принаймні половина польського війська перевалила через окоп табору і наводнила укріплення й наметове містечко, а оточення Вази на радощах видудлило усі три діжечки з вином, на несподівану, хоча й сміховинну перешкоду нарешті звернули свої погляди. Коротко й азартно пролунала сурма, й на запорожців кинувся батальйон піхоти бранденбурзького електора. Проте не встигнувши добігти до лінії возів і на півсотні кроків, добра третина батальйону впала в збите ногами втікаючих козаків багно, зрізана дружним залпом з мушкетів, решта ж зупинилася і, ставши у дві лави, спробувала відповісти залпом на залп. Хвацько й злагоджено вдарили аркебузи німецьких піхотинців, але кулі лише заторохкотіли до возів обшитих міцними дубовими дошками, а другий залп козацьких мушкетів примусив їх, не захищених нічим, окрім легких кірас і мідних іспанських шоломів, відступити, втративши принаймні половину свого складу. На землі залишилися корчитися кілька десятків поранених, котрих козаки, не надто переймаючись питаннями високої моралі, швидко перестріляли, тим самим приєднуючи до тих, хто лежав непорушно.
Така нахабна витівка жалюгідної жменьки запорізького лицарства швидко зігнала ейфорію з облич керівництва польського війська, а серця жовнірів наповнила люттю. Деякі з них навіть припинили грабунок і швидко почали підтягуватись до переправи через Пляшову.
– Що ж, панове лицарство, тепер уже недовго, – спокійно мовив Омелько Деривухо, котрий поряд з іншими стояв за возами, стискаючи у руках мушкет. – Я маю надію, тут усі розуміють, яка доля на нас чекає?
– А хіба що, варениками пригостять? – безтурботно кинув котрийсь із запорожців.
– Та ні, то навряд чи, – парував інший, – ти поглянь лишень на пику он того гладкого полковника. У такого й снігу серед зими не випросиш.
– Ну то ми їх пригостимо, – гукнув ще хтось.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Іван Богун. Том 2» автора Сорока Ю.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 175. Приємного читання.