Розділ «Частина друга»

– Омельку, – нарешті мовив він. – Важко.

– Я знаю, брате.

– Важко розуміти, що гори трупу залишаться тут, а на смерть їх поведу я, той, кому вони вірили. Я не зможу їх покинути. Передай Ганні…

– Стій, Іванку, – голос Деривуха раптом став м'яким, і він почав говорити з Богуном так, як говорив колись неймовірно давно, у часи, коли після повернення з походу Оліфера Стеблевця взявся виховувати і навчати військовій науці сина хорунжого Федора Богуна, – я нічого не буду передавати Ганні. Я так зрозумів, ти хочеш скласти голову тут, під Берестечком?

– Я повинен.

– Нічого ти не повинен, хлопчисько! Не ти призвів військо до такого становища, котре ми маємо тепер, не тобі платити за нього. Ти сам скажеш Ганні і своєму сину те, що хотів передати через мене. І ти потурбуєшся про тих, хто переживе Берестечко. Пообіцяй мені.

– Омельку…

– Пообіцяй мені! – повторив Деривухо, і рубець, який перекреслював його обличчя, почав біліти.

– Я обіцяю, – Іван схилив голову, немов шкодливий учень перед учителем. Ніхто і ніколи після смерті батька не примусив би його зробити це. Ніхто, окрім Омелька Деривуха.

VI

Розв'язка берестецької трагедії українського війська відбулася близько десятої години ранку сонячного дня двадцять дев'ятого червня 1651 року. Сонце, котре ось уже кілька днів ховалося за низькими сталевими хмарами, виринуло на бірюзовому небі, ласкаво посміхаючись знесиленим облогою і боями козакам. Краплини вологи, що залишилися після дощу, який рясно пройшов за годину до світанку, яскравими діамантами зблиснули в травах на полі і в заростях чагарників, котрими опоясалася Пляшова. Сонечка кульбаб, що ними густо було засіяно навколишні пагорби, поєднуючись із зеленню трави і синню неба, створили таку разючу гаму кольорів, котра зовсім не гармонувала з картиною страждань тисяч людей, оточених у козацькому таборі переважаючими силами блискучого польського лицарства. Лише потворні плями свіжих могил, насипаних безпосередньо поблизу окопу, і сотні вкритих брудними закривавленими бинтами нещасних на возах козацького шпиталю створювали іншу картину, ту, яка зовсім не гармонувала з виглядом чудового літнього ранку, розлитого долинами і пагорбами Волині.

Щойно настав ранок, Богун на чолі двотисячного загону вирушив, долаючи переправу, створену напередодні через болото Пляшової, з метою розвідати можливий напрямок відступу війська в напрямку найслабших з його точки зору позицій Станіслава Лянцкоронського – той за наказом Яна Казимира зайняв із двома полками німецьких піхотинців і хоругвою драгун протилежний козацькому табору берег річки і саме проводив інженерні роботи, укріплюючи відтинок, на якому коронне військо найменше очікувало прориву обложених козаків.

Комонні сотні, тримаючи ратища списів напоготові, саме обережно минали переправу, намощену із затоплених у багно возів, дощок, поламаних ратищ, діжок і скринь, коли до Івана швидким чвалом, ризикуючи поламати ноги власним коням, кинулися кілька старшин на чолі з Джеджалієм.

– Потрібно повертати, Богуне, – на обличчі Джеджалія була така тривога, що Іван притримав Цигана і повернувся назустріч прибулим.

– У чому справа?

– У таборі паніка! Козаки полишають свої місця на окопі і поспішають сюди. Ще трохи, і зупинити їх буде неспроможний ніхто!

Іван рвучким рухом розкрив далекозору трубу і почав оглядати окоп, на якому ще півгодини тому рясно червоніли козацькі каптани – тепер там було майже безлюдно, а в таборі зчинилася така метушня, що годі було й розібрати, що там відбувається. Крики і віддалений тупіт усередині велетенського табору посилювались з кожною хвилиною, тож скоро для того, аби зрозуміти, що у таборі починаються заворушення, не була потрібною й далекозора труба.

– Але чому ви не зупинили безладу?! – зиркнув Іван на Джеджалія. Той лише покрутив головою.

– Цього не спроможний тепер зробити сам Бог. Табором пройшла чутка, що старшина зібралася поблизу переправи через Пляшову і незабаром кине їх у пащу ляхів. А такі чутки після дій Пушкаря і зради Криси падають у їхню свідомість, наче смолоскип у купу пересохлого хмизу, сам не гірше за мене знаєш. Потрібно їх зупинити, і я боюсь, що зробити се зможеш лише ти, той, кому вони повірили після минулої ради.

– Господи всемогутній! – Богун здійняв на мить обличчя до високого блакитного неба, але за мить уже поганяв коня у зворотному напрямку.