Розділ «Частина друга»

Ян Казимир мав рацію, вважаючи, що після того, як його рішення про вихід війська в район невеликого волинського містечка, котрому зовсім скоро судилося стати місцем найстрашнішої катастрофи армії Богдана Хмельницького за усі роки народно-визвольної війни 1648–1654 років, стане неминучим, попри всі потуги незгодних з таким рішенням. Вишневецький не дарма вважався найавторитетнішим командиром коронного війська, котрого обожнювали прості жовніри і на котрого рівнялися командири нижчої ланки – поручники, хорунжі і ротмістри. Тож не встигла добігти до свого завершення перша декада червня, як велика і неповоротка польська армада вирушила до Берестечка, залишивши позаду сплюндрований Сокаль. Слідом за королівськими хоругвами виступали, заквітчуючи видноколо різнобарвними прапорами, хоругвами і штандартами, полки Миколая Потоцького, коронного гетьмана, Мартина Калиновського, польного гетьмана і воєводи чернігівського, Яна-Симеона Щайворського, воєводи брестського, князя Ієремії Вишневецького, воєводи руського, Станіслава Любомирського, великого маршалка коронного, Станіслава Лянцкоронського, воєводи брацлавського; князя Сапєги, віце-канцлера литовського, Станіслава Потоцького, воєводи подільського та Олександра Конєцпольського, воєводи чигиринського і коронного хорунжого Речі Посполитої. Окремо від найманих ландскнехтів кварцяного війська хвацько виступали закуті в найсучасніші обладунки німецьких майстрів загони, прислані на допомогу Польщі бранденбурзьким електором. З веселим співом ріжка й дробом барабанів, з лісом гострих пік над головами йшли вони нога в ногу слідом за своїм рейментарем, ветераном Тридцятирічної війни, славним полковником Вальроде.

Але, не дивлячись на піднесений настрій Яна Казимира і оптимістичні прогнози, вихід війська був зовсім не схожий на бравурний парад або демонстрацію потужних м'язів – початок скоріше нагадував хаотичне пересування натовпів озброєного люду, між якими не було жодної координації дій і керівництва. Тихий жах селян з навколишніх селищ перейшов у паніку, котра супроводжувала жорстокий грабунок, що ним не гребувало жовнірство у всякі часи. Із селянських господ виносилося все, що могло становити хоч дріб'язкову цінність, а самі господарі, у разі спроби противитися, отримували частування зброєю, котра за визначенням повинна була їх захищати. Виття жінок над убитими чоловіками або тихе скигління зґвалтованих дівчат потопало в гуркоті руху громіздких обозів і хвацького чвалу закутого у залізо лицарства. Рейментарі відводили погляди від димів, що подекуди виростали над селянськими хатами, намагалися не чути зойків і благань.

Коронному писареві Станіславу Освенціму насилу вдалося переконати короля відкинути план Стефана Чарнецького роздробити військо, окремо відрядивши кінноту, а обози й піхотні підрозділи відправити трьома різними шляхами. Утім, шляхетні товариші комонних хоругв і без згоди короля не дуже поспішали полишити свої дорогоцінні обози на челядь і найманців – пани цілком обґрунтовано вважали, що залишені без нагляду обози одразу ж буде піддано такому грабунку, який не поступався грабунку під час програної битви, коли одна з воюючих сторін була змушена, покинувши обози, рятувати власне життя. Тож шляхетне панство з ентузіазмом сприйняло рішення вирушати всім разом. Усе ж спочатку вирушили обози, котрі завдавали темп війську, після чого знялися з місця основні сили. І почалося. Метушня здійнялася страшенна. Ніхто не знав порядку і напрямку руху, кожен на власний розсуд обирав собі шлях. Не обійшлося навіть без сутичок серед гонорової шляхти, для котрої приводом до поєдинку могла стати не лише дріб'язкова образа, а навіть незручність пересування в натовпі, що було обов'язковою умовою неорганізованого виходу війська. Цілі реґіменти збивалися з дороги, заходили зовсім не туди, куди планувалося на початку. Військо все дробилося і розсіювалося, займаючи велетенську площу, коли від найбільш віддалених одна від одної частин деколи налічувалось кілька десятків верст. Із самого ранку до заходу сонця відбувався цей марш, більше схожий на паломництво богомольців, аніж на вихід військових підрозділів. А коли в сутінках показалися околиці села Тартаки, і Вазі доповіли про кількість пройденого, він ледь стримався, щоб не вилаятись подібно простолюдину:

– Матко Боска, лише одна миля! Ми будемо з такою швидкістю долати шлях до Берестечка протягом усього літа! Клянусь Богом, я припиню цей безлад, чого б мені це не вартувало!

Але грізна заява короля залишилася лише грізною заявою. Ранком другого дня паломництво богомольців продовжилося, як не намагалися рейментарі перетворити його на військовий похід. Король мужньо споглядав на галасливі натовпи, котрі подекуди навіть випереджали свого короля, ламаючи видимість строю, що склалася більш-менш чітко принаймні в оточенні Яна Казимира. Роздратований, король наказав перешикувати військо так, аби кожен полк супроводжував вози свого обозу і пересувався слідом за попереднім полком, у жодному разі не намагаючись обігнати його. Після такого заходу хмари пилу перестали летіти в напрямку королівського почту, але військо розтяглося довгою вервечкою на добрих п'ять верст і в той час, коли передні полки подумували вже над тим, щоб зробити привал і пообідати, ар'єргард усе ще перебував у Тартаках. Серед рейментарів середньої ланки поширилися чутки про можливий напад козаків – ситуація для їхньої атаки складалася більш аніж сприятлива. Ці чутки пожвавила інформація про те, що до короля повернувся посланий напередодні до козацького табору драгоман[62] пана коронного маршалка на ім'я Марко. Він доповів про те, що Хмельницький рухається їм назустріч, маючи під своєю булавою дев'яносто тисяч піхоти і більш як двадцять тисяч кінноти. За ним прямує семитисячний корпус татар, а хан з основними силами своєї кінноти вже на Паволочі і дуже скоро приєднається до війська українського гетьмана.

Проте на короля такі чутки не справили сильного враження. Його більше непокоїло пересування армії або, якщо бути точним, його майже повна відсутність. Другу ночівлю було організовано на околицях села Фусів, котре відстояло від Тартаків навіть дещо ближче, аніж Тартаки від Сокаля. Наступного дня на шляху війська з'явилася перша перешкода – болотиста низина завширшки близько сотні сажнів з неширокою тихою річечкою, що протікала серед заростів осоки всередині тієї самої низини.

Король вигравав жовнами і робився все більш похмурішим, проїжджаючи верхи вздовж реґіментів, котрі готувалися до переправи. Урешті-решт, він почав на підвищених тонах віддавати розпорядження рейментарям, відчитувати полковників і навіть вилаяв власного кухаря, котрий невчасно попався під руку. Але ні перше, ні друге, а тим більше ні третє не допомагало – на підготовку до переправи через річку, котру й річкою назвати в повному розумінні слова не було можливості, військо втратило шість годин. Ще півтори години зайняла сама переправа. Коли сонце схилилося до заходу і денна спека змінилася прохолодним вечірнім вітерцем, Ваза був змушений дати наказ ставати на ночівлю проміж сіл Брама та Довге, з околиць яких були навіть у сутінках добре помітні високі селянські клуні у Фусові. Але найголовніше розчарування цього дня доля приготувала для короля вже вечірньої пори: несподівано табором пройшла чутка, що кілька козацьких полків знаходяться зовсім поруч і з хвилини на хвилину вдарять на не готове до бою військо. Сум'яття, яке миттєво утворилося в таборі, перевершило все, що відбувалося досі. Почалася паніка, і кілька великих загонів покинули табір у різних напрямках, причому неможливо було зрозуміти, йдуть вони ворогу назустріч чи просто тікають, рятуючи власні життя. Під час біганини загинуло кілька фірманів з коронного артилерійського обозу і було потрощено десяток мажар з гарматами. І якщо до цього часу Ян Казимир, пам'ятаючи своє високе аристократичне походження, стримувався в репліках, тепер з його вуст полилася така відбірна лайка, яку ошелешений Освенцім навіть не сподівався почути у виконанні пана круля.

Сум'яття припинилося вже за північ, коли з'ясувалося, що ніяких козаків поруч немає. Табір, котрий гудів, немов бджолиний вулик, поступово затих і заснув, про всяк випадок, виставивши навколо себе подвійну варту.

V

Іван Богун стояв на окопі й поглядав на навколишні пагорби, з яких по табору козаків вела безперервний обстріл численна польська армата. То на одному з них, то на іншому яскраво зблискувало, й зі стволів, схожих на відстані на маленькі лискучі олівці, вихоплювалися хмаринки сніжно-білого диму, слідом за чим вітерець доносив далекий гуркіт і наростаюче ревіння снаряда. Пронизливе й моторошне те ревіння робилося все гучнішим і нарешті, подолавши найбільш високу й страшну свою ноту, обривалося в гуркоті вибуху й криках переляканих людей всередині табору. За хвилину все повторювалось. Знову й знову. Кількість загиблих від вогню польської армати зростала, перетворюючись з одиниць в десятки, з десятків у сотні. Люди шукали хоч якогось порятунку від невблаганної смерті, але не знаходили його – у будь-якому місці великого козацького табору їх переслідував невмолимий фатум і лише він вирішував, кому померти, а кому залишитись жити ще на невідомий термін, переживаючи муки страху перед цим колосальним молохом, котрий перемелював усе нові й нові жертви. Але з відстані не відчувалося цього крижаного страху, який охоплював душі й тіла десятків тисяч людей, з пагорбів, на яких після зради Іслам-Ґерая зайняла позиції польська армата, усе здавалося іграшковим, і польські гармаші з азартом посилали чавунні гостинці в людський мурашник козацького табору. Милувалися стовпами вогню й диму, котрі, немов гриби, виростали там, примушуючи мурах-козаків прискорювати свою метушню, насміхалися з розпачливих спроб артилерії Хмельницького протистояти їм зі своїх невигідних і погано захищених позицій. Богун відчув у грудях тупий біль і не зрозумів, чи то турбує стара, отримана під Збаражем рана, чи шука виходу пекельна туга, котра поселилася в серці кілька днів тому, коли з табору зник Богдан Хмельницький. І в пам'яті сплили до болю реальні картини останніх днів, тих, коли переможний шлях могутньої козацької армії перетворився несподівано в її побиття…

Першим приголомшливу звістку приніс спітнілий Нечипоренко. Він з'явився на порозі полковницького шатра в променях сонця і, ввалившись, безсило пройшов шатром та сів на Богунове похідне ліжко. Рухом смертельно втомленої людини здійняв свій бронзовий бургіньот і кинув його прямо на підлогу. Заходився послаблювати ремені, що утримували залізні наплічники.

Іван, котрий сам щойно зайшов до шатра, використовуючи затишшя, яке утворилося в битві, щоб нашвидку перекусити, кілька секунд мовчав, здивовано поглядаючи на осавула. Очікував, що той почне розмову першим. Урешті не витримав. Сів у фотель поряд з великою скринею, котра одночасно правила і за стіл, указав рукою на ліжко:

– Ти нічого не переплутав, осавуле?

– Про що ти?

– У мене склалося враження, що мій осавул приперся до мене і тепер скидає обладунки з метою завалитися тут спати. Може, переконаєш мене у протилежному?

Нечипоренко зітхнув.

– Вибач, полковнику, щось я зовсім втомився. Надто довго ми сюди йшли, аби все так закінчити.

– Як? – напружився Іван. Він згадав, що не більше години тому Нечипоренко вирушив із двома сотнями в дозор з метою відшукати можливі шляхи обходу польського лівого флангу. До здивування його дивною поведінкою домішалося передчуття чогось поганого. І передчуття не ошукало.

– Іслам-Ґерай замирився з ляхами і знявся з табору. В даний час він прямує на південь. Ми втратили майже сорок тисяч чудової легкої кінноти.

– Чорт забирай! – Богун одним стрибком підскочив до стіни, де поруч зі зброєю та обладунками висів футляр з далекозорою трубою. Швидко, майже бігом вискочив він із шатра і навів трубу на східну частину табору, туди, де поміж вишикуваними до бою полками утворився великий проміжок і де ще півгодини тому розташовувався татарський кіш. І хоч місце для спостережень було обрано не надто вдало – заважали зарості верболозу і насипаний козаками вал, навіть звідси можливо було помітити пусте поле на тому місці, де ще вчора палали багаття татарського обозу, витоптану тисячами ніг траву і купи різноманітного непотребу, котрий залишився після татар. Іван опустив трубу і повернувся до шатра. Мовчки кинув прилад на скриню і сів у крісло…