Розділ «Частина друга»

– За мною, панове старшини! Ми повинні зупинити їх доки військо не перетворилося на безладний натовп переляканих людей!

І Іван помчав чимдуж у напрямку табору, примушуючи поспішати за собою чималенький почет з генеральної старшини, яка чомусь, невідомо звідки, зібралася поряд з ним.

Він спізнився. Спізнився на лічені хвилини і зрозумів це ще до того, як повернувся у табір, залишений ним усього півгодини тому. Але яку разючу зміну застав він тут! Оточений з двох боків валами і шанцями, трикутник площею у добрих п'ять десятків моргів, котрий нещодавно носив назву козацького табору і дивував чіткою організацією пересувань великих та малих підрозділів, рівними рядами наметів, вервечками возів уздовж земляного окопу, розташованих на рівній відстані одне від одного багать і навіть загонами для худоби, якій не дозволялося вештатися табором, порушуючи військову дисципліну. Але тепер картина, котра радувала око будь-кого, хто вважав себе добрим вояком і звик проводити значну частину свого життя саме в таких військових таборах, перестала існувати. Натомість перед Богуном постало розбурхане море людей, коней, волів, возів і гарб, серед яких годі було й сподіватися навести будь-який лад. Паніка, підхоплюючи полк за полком, кидала їх назустріч жалюгідній жменьці старшини на чолі з Богуном, примушувала залишати в таборі вози з припасами, зброю і навіть поранених, штовхала в болото Пляшівки з такою силою, немов за ними прожогом гнався сам Люцифер.

– Стійте, браття, стійте! – намагався спинити Богун ці безкінечні хвилі переляканих людей, але дуже скоро зрозумів, що вдіяти вже нічого не в змозі – на передніх, тих, хто впізнавав наказного гетьмана і сахався, приходячи до тями від вигляду його булави, напирали задні, перекидаючи їх, і скоро сам Іван опинився в такому щільному людському потоці, що його почало зносити разом з іншими, незважаючи навіть на то, що вірний Циган щосили опирався натовпу і навіть час від часу поривався піднестися дибки, аби обрушити на голови тим, хто напирав, усю міць удару своїх страшних копит.

– Назад, козаки! Не полишайте окопу, зупиніться ж, чорт забирай! – Іван за допомогою неймовірних зусиль зміг вирватись з натовпу і застиг на невеличкому глинистому підвищенні. – Панове старшини, я наказую зупиняти тих, хто поширює паніку, силою вашої зброї!

Зціпивши зуби від розуміння того, що йому потрібно було вчинити, Іван потяг із піхов шаблю.

– Назад! На окоп! – щосили заревів він, здіймаючи над головою блискуче лезо.

Півтори сотні старшин кинулися навперейми десяткам тисяч переляканих людей з оголеною зброєю у руках і навіть дещо відтіснили деяких з них протягом невеличкого відтинку шляху, котрий вів з табору в баговиння Пляшівки, де вже копирсалися, скидаючи один одного з вузьких смужок імпровізованих загат, сотні й сотні козаків, а також селян і міщан, котрі приєдналися до війська гетьмана напередодні битви. Але навіть такий відчайдушний крок мало чим зарадив. Загнана козацька чернь, в спину якій вже била викочена на вали табору польська артилерія і гриміли залпи мушкетерських полків, кидалася на шаблі власної старшини так, немов перед ними постав лютий ворог. У якусь мить перед Богуном виріс залитий кров'ю козак у блакитних шароварах і розірваній на грудях вишиванці, відсутність обладунків на якому промовляла про його належність до нестройових частин, ймовірно, до обозної челяді.

– Пусти! Пусти, вашмость! Не дай загинути, діточок дрібних троє в мене! – кричав він до Богуна і намагався протиснутися далі, туди, де в болоті грузнули й борсались тисячі людей, ще день тому називані Запорізьким Військом.

– Куди ж ти, чоловіче? – заволав до нього Іван, намагаючись перекричати натовп. – Там смерть, не на окопі! Ніколи ще втеча не рятувала військо, лише хоробрість і стійкість!

– Хоробрість, кажеш? – обозний раптом засміявся хрипким сміхом. – А чи не уся старшина першою накивала п'ятами, залишивши нас тут воронам на поживу?! Із самим Богуном на чолі!

– З Богуном?

– З ним!

– А я тоді хто?!

– Бог тебе знає, пане, – обозний, почувши неподалік від себе вибух порохової гранати, раптом почав труситися і кинувся під живіт Івановому коневі, котрий загороджував йому дорогу до порятунку. – Пусти або зарубай, іроде! – заверещав він тремтячим голосом.

За мить переляканий обозний зник з очей Богуна. Він озирнувся навколо. Сурмач і довбиші біля литавр усе ще згідно з його наказом скликали козаків під полкові й сотенні хоругви, але їх уже ніхто не слухав. Табір під Берестечком перестав існувати, залишилося лише стотисячне стовписько охопленого панікою люду, і саме цей люд методично винищували польські реґіменти, котрі вели наступ на фронт і обидва фланги, підтримуючи його рясним артилерійським вогнем. Настала мить, коли в Богуна були готові опуститися руки. Саме цієї миті невідомо звідки взявся Омелько.

– Тут уже нічим не зарадиш, – мовив він гаряче, вказуючи на табір, у якому починалися пожежі. – Вирушай, пане наказний, за Пляшову, спробуй виправити все, що можливо, хоча б там. Усе не так і погано – Лянцкоронський, помітивши наших наляканих хлопів, сам наклав у штани і відвів полки ближче до королівського табору, дорога вільна. Потрібно лишень виладнати їх і зупинити цей безглуздий біг. Не гайся!

Іван із вдячністю подивився на свого колишнього курінного. Як добре коли він поряд! Як добре, коли є кому підказати й підтримати у хвилину, коли сама земля, розверзаючись, тікає з-під ніг.

– Діло Омелько говорить! – підтримали полковники Джеджалій і Хмелецький. – Ми повинні рятувати те, що залишилося!

– Добре, Омельку! – Іван нагадав, що з Деривухом усе ще перебувають триста козаків Низового війська, котрі прибули під оруду свого колишнього військового судді напередодні битви. – Твої запорожці мені допоможуть! Ті люди не могли бігти подібно до інших, де вони зараз?