Розділ «Частина друга»

Гукнув це і сповз на землю з розтятою до хребців шиєю.

– Усі помремо, юначе, – тільки й відповів Омелько. Коло навкруг нього, котре поступово почало стискатися, знову подалося назад, немов сотні звиклих до війни бійців налякалися одного знесиленого козака.

– Це чаклун!

– Триклятий відьмак! Заколоти його піками!

– Розстріляймо з мушкетів! – почулися крики.

Здивований незрозумілим сум'яттям біля переправи, котра стала вільною від оборонців чверть години тому, до натовпу, який оточував Омелька, під'їхав оточений почтом Ян Казимир. Налякані жовніри мовчки дали дорогу королю.

– Що тут відбувається, панове? – запитав він бадьорим після легкої перемоги і кількох келихів голосом.

– Тут запорізький характерник, поганський чаклун, – видихнув, вирячивши на короля перелякані очі, німецький ландскнехт.

– У чому ж криється чаклунство цього вояка? – король здивовано оглянув завмерлого в колі доброго десятка трупів Омелька. Той стояв, відкинувши геть кармазиновий жупан і видрову шапку, і довгий немов гадюка його оселедець падав аж на залізний наплічник козацького панцира. Шаблю тримав на рівні грудей, сміливо спрямувавши її прямо на короля.

– Його не бере зброя і будь-хто із сміливців, які наважувалися схрестити з ним шаблі, не встигали зробити жодного удару. Лише чаклун може зробити таке!

– Або людина, яка вміє майстерно фехтувати, – пхикнув король. – Але панове, – Ваза повернувся до князя Острозького і лівонського генерала Енгофа, які знаходилися поруч, – я бачу, цей козак заслуговує якщо й не на лаври переможця, то принаймні на збереження життя. Хоробрість завжди повинна бути оцінена справжніми лицарями, чи не так?

– Ваша величність – взірець милосердя, – улесливо погодився Острозький, – хоча й волоцюга позбавив життя стількох добрих жовнірів…

– Він достойний більшого, аніж життя! Клянуся мощами святого Бенедикта, такого вояка хотів би мати під своїми знаменами будь-який генерал! – запально мовив лівонець. – Прошу вас зберегти йому життя, і я знайду аргументи, аби він погодився служити в моєму війську!

– Пан Енгоф або надто мало знає запорожців, або надто багато має запропонувати йому за службу. Запорожець – те саме, що ландскнехт, хіба що дуже хитрий ландскнехт.

– Але хіба його життя це не висока плата йому?

– Не думаю. Утім, ви можете самі пересвідчитися, – король зробив знак охоронцям бути напоготові й наблизився до Омелька.

– Ти добре бився, запорожцю. Ти заслуговуєш на кращу долю, аніж загинути в цьому баговинні. Я хочу запропонувати тобі угоду.

Деривухо оскалився, і його вкрите подряпинами і старими рубцями, залите кров'ю обличчя здалося Вазі й насправді якимось чаклунським.

– Угода, що її пропонує сам король! Що ж має для мене ваша величність? У скільки оцінив він моє намагання прорідити його військо, багато чи мало?

– Тобі видніше, козаче. Я пропоную залишити тобі життя, це багато чи мало?