Розділ «Частина третя»

В Путивлі-граді вранці-рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

«Полечу, – каже, – зигзицею,

Тією чайкою-вдовицею,

Та понад Доном полечу,

Рукав бобровий омочу

В ріці Каялі. І на тілі

На княжім білім, помарнілім,

Омию кров суху, отру

Глибокії, тяжкії рани…»

Тарас ШЕВЧЕНКО. Плач Ярославны

Розділ І

І

Хрустка крига під копитами коней кришилася, наповнюючи околиці тріском на багато сотень сажнів. Шлях, котрий напередодні розмерзся під променями незвично яскравого для Різдвяних свят сонця, за ніч знову закам'янів, і шматки криги, що її вчора перетворили на калюжі копита коней і полоззя саней, тепер зрадливо повідомляли околицям про пересування величенького загону верхівців. Проте на подорожніх це не справляло жодної дії – вони спокійно їхали, вишикувавшись у колону по чотири, не виставивши навіть передових дозорів. Так, як їде господар своєю землею. З кінських ніздрів вихоплювалися хмаринки пару, мляво перекидалися словами козаки, кожен з яких мав у руках ратище списа з червоно-чорним значком на вершечку, розмірено порипували двійко саней на чолі колони.

Засніжені пагорби навкруги шляху мимоволі приковували до себе погляди подорожніх, милували їх довершеністю білої пустелі, в чисті кольори якої, після кількаденного снігопаду, не домішувалися будь-які сторонні тони. Навіть віти ялин, що величними обелісками застигли обабіч шляху, біліли памороззю, яка вкрила їх настільки густо, що годі було й повірити у справжній, темно-зелений колір кошлатих ялинкових лап. Єдиною річчю, яка не гармонувала з картинами білої пустелі під сивою димкою низького неба, був, власне, сам шлях з козацьким загоном на ньому, а тріск криги у німоті снігового безгоміння здавався потужнішим, аніж гуркіт весняного кригоплаву.

– Добряче приморозило. Так, що й рота зайвий раз не відкриєш – страшно, аби язик не відмерз, – казав один з козаків, які їхали на чолі валки. Під вовчого хутра киреєю він мав шитий золотою ниткою кармазиновий жупан, на голові високу, увінчану павичевим пером шапку, а на ногах, просунутих у срібні стремена, підбиті козячим хутром жовті сап'янці.

– Ну, цим ти, я бачу, не надто переймаєшся, – насмішкувато позирнув на нього інший старшина, одяг котрого відрізнявся хіба що бобровим хутром, з якого було зроблено шапку, а також червоним оксамитовим плащем, що його мав замість хутряної киреї.