Розділ «Князь Ігор»

До  Києва? До  Києва недалеко. За  ніч  можна домчати. А там  Самуїл, там  боярин Славута. Це  єдині люди, до  яких він може  звернутися по допомогу. Отже, до Києва. А що скаже князь Ігор? Як він розцінить його  втечу?  Та й коня князівського доведеться забрати. Бо  на чому  ж поїде  Любава?

І все  ж єдиний шлях  — до Києва! І хай  розцінює князь Ігор  цей  вчинок, як  хоче!

— Що  зі мною, Жданку? — спитала Любава, піднімаючи голову.

Ждан допоміг їй підвестися.

— Ти  поранена! Той  негідник дістав  тебе  мечем!..

— Що  мені  робити? Дідуся немає, я поранена... Куди ж мені  подітися, Жданку?

— Не  журися, я тебе  не  покину. Ми  зараз поїдемо звідси...  В Київ!

— У Київ?

— Там  у мене є знайомі. Вони допоможуть нам... Чи  ти зможеш їхати  на  коні? Рука  дуже  болить?

— Болить... Але ж їхати  треба?

— Треба, люба... Бо  інакше — смерть!.. І то — їхати  якнайшвидше! Щоб не повернулися ті розбійники та не застали  нас  тут!

— Тоді  подай мені   кожуха та  хустку  — я  одягнуся! Та у суднику хліба  візьми на  дорогу...

Ждан допоміг їй  одягнути кожушину,  запнув хусткою, собі  в кишеню засунув окраєць хліба.

— Ходімо!

Надворі, побачивши мертвого дідуся, Любава знову почала  плакати. Жданові довелося силоміць вивести її на  вулицю і посадити на  коня.

— Тримайся міцніше! — сказав, заправляючи дівочі  чоботята в стремена.

Потім сам  скочив у сідло  і поза  хатиною рушив униз, до лугу,  де до самого лісу темніли кущі  верболозу та обрідного вільшняка...

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ 

1

Вранці, зі сходом сонця, Ждан і Любава по  кризі перебралися через   Дніпро. Звивистою стежиною піднялися до Аскольдової могили, а там  і на гору,  в Угорське. Звідси вже крізь  голі   вершини  дерев  просвічувалися  золоті  хрести київських соборів.