Розділ «Князь Ігор»

Йому так  хотілося зустрітися зі  своїм кривдником віч-на-віч! У  поєдинку! І Бог  свідок, не  здержав би  він  руки! О ні,  не  здержав би!

По  дорозі думав  було  розорити всі Володимирові села  й городи, забрати людей, добро... Та не  зустрів жодного села, жодного містечка, де  б  можна було   помстою облегшити душу,  — після половецьких наїздів уся  східна  частина Переяславщини лежала в руїнах і попелищах.

Ігор задумався: куди   йти? На   Переяслав? Зопалу мав намір обложити і  штурмувати Володимирову столицю. Та здоровий глузд  підказував, що  облога може  затягнутися на багато днів  або  й  тижнів, настане весна, бездоріжжя, безкорм’я... Так  і  поразки можна зазнати. Тоді  повернув на Глібів, невеликий молодий город, закладений Володимировим  батьком — князем Глібом, сином Юрія Довгорукого.

6

Ждан виїхав з  лісу  слідом за  князем,  ведучи на  поводі запасного коня. Глянув — і серце  його  завмерло. Це ж Глібів! А там  — оселя діда  Живосила, там  десь  Любава...

Ігор  зупинився на пагорбі, піднявся на стременах і мечем показав на  город.

— Дружино моя!  Вої!  Ось  перед нами Глібів  — отчина Володимира, вашого кривдника! Візьміть його!  І не жалійте нікого — ні  чоловіків, ні  жінок, ні  дітей!  Все  там,  що  здобудете, ваше!  Вперед — і хай  тремтить і плаче князь переяславський!

Грізний бойовий клич пролунав у відповідь на  ці слова:

— Вперед, сіверяни! За  князя!

В  ту  ж  мить   здригнулася  і  застогнала  під   кінськими копитами  земля.  З  гиком,  свистом, криками  рушили на Глібів Ігореві сотні,  охоплюючи півколом принишклий посад.

На  дерев’яній церковці раптом лунко забив на  сполох дзвін, заметушилися по дворах і на вулицях люди, болючим розпачем полинув у небо   дитячий вереск і  жіночий зойк.

Нападники промчали до фортеці і, поки варта  прийшла до  тями, ввірвалися в браму, як  вихор. Покотилися в сніг, під ноги коням, нечисленні захисники города, що  не ждали нападу, а за ними почали падати, мов  скошена трава, і мирні жителі.

Захоплений могутнім виром, Ждан мимоволі опинився на  одній з вулиць. Що  тут робилося! Сіверяни накидалися на  глібівців, як  на  своїх  найлютіших ворогів, топтали кіньми,  рубали мечами, кололи списами, в’язали арканами. Ні дитячий плач, ні жіночі благання, ні чоловічі прокльони не спиняли їх.

А що ж станеться з Любавою? Що  з дідусем  Живосилом? Смертельна небезпека загрожує і їм!

Ждан вибрався з пекла, що  кипіло довкіл, і щодуху  понісся на  околицю посаду. Ось  і знайома хатина!  Біля двору  — пара  осідланих коней. Отже, нападники добралися й сюди! Важке передчуття стиснуло юнацьке серце. Невже запізнився? Накинув на кілок поводи коней — свого і княжого, запасного, птахом злетів  з  сідла, ударив ногою хвіртку.

Вбіг  у двір  — і вжахнувся: поперек протоптаної в снігу стежини лежав горілиць, обличчям до холодного сонця, дід Живосил. З його  розкраяної голови тоненькою цівкою стікала   кров. Легкий вітерець куйовдив сиву  бороду, а  худа, жилава рука  стискала сокиру, якою старий, певно, оборонявся. Над  ним  схилився лучник з молодшої дружини і стягнув  з мертвого чоботи.

Не  тямлячи себе, Ждан вирвав меча  і плазом оперіщив грабіжника по крижах, аж той застогнав і засторцював носом у сніг.  Потім ще  й копнув ногою під  бік.

— Мерзотнику, я уб’ю  тебе!

Той  було  схопився і собі  за меча, але,  впізнавши княжого конюшого, заблагав:

— Не  вбивай мене!  Не  вбивай! Князь же  дозволив... Та й  чинив опір  цей  старий... Коли б  мовчав, не  зачепив би я його...