Розділ «Князь Ігор»

В цю  мить  з хатини донісся розпачливий дівочий зойк. Любава! Їй загрожує смертельна небезпека! Ждан прожогом кинувся у розчинені двері.   По  хатині літав  білий гусячий пух,  а серед  нього, як  серед  метелиці, виднілася невисока, але коренаста постать ще одного нападника, що мечем  сторчма  штурляв у куток, куди, затулившись подушкою і відбиваючись рогачем, затиснулася Любава.

— Облиш дівчину! Геть  звідси!  — шарпнув його  за плече Ждан.

Низькорослий, гостроносий лучник ошаліло витріщився на  супротивника. Бачив, що  свій, але  не  впізнавав.

— Ти  хто?  Не  заважай! Ця  дівка  моя!

Міцний удар  в обличчя приголомшив його. Але  й  розлютив. Він  відступив від  Любави, бо  бачив тепер нового і далеко небезпечного супротивника.

— Ти  що,  хлопче, не  здурів  часом? Чи  жити набридло? Виходь на  двір  — там  поговоримо, бо  тут ніде  й мечем замахнутися!

Другий, ще міцніший удар відкинув його  в сіни. Там  він торохнувся об драбину, звалив собі на голову  полицю з мисками та горщиками і, лаючись та кленучи незнайомця, вискочив на  двір  і підняв меча.

— Ну,  виходь!  Тут я тебе  й порішу!

Але до нього підбіг  його  товариш і потягнув з двору.

— Степуро, тікаймо! Ти знаєш, з ким  маємо діло?  З княжим конюшим! Дізнається князь — біда  буде!  Цур   йому і пек!  Ліпше не  зв’язуватися!

— Він  же  мене вдарив, Гаврилку! Та  ще  як  ударив!  І за кого? За  якусь дівку!  Я  йому цього не  прощу! — кричав розлютовано Степура.

Але більш поміркований Гаврилко витягнув його  на  вулицю, змусив сісти  на  коня, і за  якусь хвилину вони вже зникли в кривавих завулках.

Тим часом Ждан кинувся до  Любави. Та  дівчина не впізнала його  і,  піднявши перед собою закривавлені руки, закричала:

— Не  підходь!  Не  чіпай мене! Ждан зупинився.

— Любаво! Любавонько!  Ти  поранена? Ти  не  впізнала мене? Я Ждан... Пам’ятаєш?

Любава замовкла, пильніше поглянула на свого визволителя.  В її розширених від болю і жаху очах враз щось  здригнулося, з  них  бризнули сльози, лице обм’якло, просвітліло, і вона з криком кинулася зі свого кутка до хлопця.

— Жданку! Невже це ти?..  Звідки?.. Ти врятував мене від тих  бузувірів... Жданку!.. Що  ж це  робиться? Свої  своїх  рубають!  Як  дикі  звірі... Дідуся зарубали... А-а-а!..

Вона схитнулася і важко осіла  на  долівку. Лівий рукав сорочки потемнів, набухнув кров’ю.

Ждан переніс її на  піл,  шматком полотна, що  висіло на жердині, перев’язав рану, бризнув холодною водою  в обличчя.  Любава розплющила очі і, не розуміючи, що  з нею, довго лежала непорушно. Ждан теж мовчав. Перед ним раптом постало питання: а  що  далі?  Куди подітися з  пораненою дівчиною? Хто їм допоможе? Хто вилікує? Де знайти знахаря чи знахарку, щоб  затамувати і заговорити кров? Спочатку,  коли мчав  до цієї  хатини над  лугом  і коли розправлявся з грабіжниками, не  думав, що  буде  потім, як  бути  з Любавою. Головне було  — врятувати. Тепер врятував. А  далі? Залишати у Глібові? Взяти з собою? Ні  те,  ні  інше не  підходить. Коли б не  поранена...

Він  розумів, що  важкого переходу з військом до Новгорода-Сіверського Любава не  витримає. В Глібові залишити її  ні  на  кого... Відвезти до  Переяслава? Але  як  на  нього, Ігоревого конюшого, подивиться князь Володимир? Та й хто дасть  йому  з Любавою притулок?