Розділ «Князь Ігор»

— Як напав? Що  ти говориш? — Ігор  сполотнів. — Коли? Де він  зараз?

— Пограбував села   і  городки, забрав худобу, збіжжя, вивів  чимало людей і пішов у свою  Переяславщину...

— А Путивль? Що  з Путивлем?

— Путивль обминув. Побоявся, видно, затриматися під ним, бо залога там  хоч і невелика, та зате  вали  високі і брама  міцна — нелегко взяти...

— Прокляття! — вигукнув Ігор. — Так  ось  чому  він  відколовся від нас  і поспішно рушив назад!  Захотів відомстити мені!  Не  зміг  половців пошарпати, то  пошарпав Сіверську землю... Прокляття!

Князь Всеволод насупився, не знав, як йому  бути.  Володимир же — близький родич, брат  дружини, княгині Ольги. Як же у нього  піднялася рука на Сіверську землю, на волость Ігореву, на  Ольговичів?

Юний Володимир Ігоревич зблід.  Губи його  тремтіли, на очах виступили сльози. Ледве  встиг  одержати князівство, як його  пограбували. І хто?  Не  половці, а руський князь, Рюрикович, як  і всі  вони!

Та найбільше лютував Ігор. У душі він відчував, що й сам винен у тому, що  сталося. Дозволив би  Володимиру піти попереду — і нічого б цього не було.  Переяславці пошарпали  б хана  Туглія, захопили б полон, табуни та узороччя половецьке і тепер, спокійні й задоволені, поверталися б додому. А так...  І все ж злість  та образа на Володимира брала  гору. Мало що  кому хочеться? В  поході ж  є  старший — і його повинні всі слухатись! Нині верховенство в поході належало йому, а не  Володимиру. Як  же  Глібович міг  не  послухатись його, а тим  більше напасти на його  волость? За віщо? Ні, він так  цього не  залишить!  Не  подарує йому  ганьби й  кривди! Відомстити!  Вогнем і  мечем пройтися  по  Переяславській землі, щоб  знав, хлопчисько, як  зачіпати Ігоря Сіверського, як  кривдити Ольговичів!  Вони нікому не  прощали образи!

Серце його  клекотало.

— Що будемо робити, братіє? — промовив зблідлими устами. — Як  покараємо зухвальця?

Всі мовчали. Вирішувати мав  він.  Він  старший тут.

— Йдемо на Переяслав! — вигукнув Ігор. — Я не прощу Мономаховичу такого підступного нападу!  Я покажу йому, як  зачіпати сіверських князів, як  ставати на прю  з Ольговичами!  Я  візьму приступом Переяслав і розорю його  дотла! Всеволоде, ти підеш зі мною?

Той  похмуро втупився в землю, насупив чорні густі брови,  випнув важке підборіддя. На  його  крупному, твердому, мовби витесаному з дуба обличчі зараз  явно пробивався розпач.  Іти  проти князя переяславського? Рідного брата  жони, княгині Ольги!  Проти свояка?

— Ігорю, як  же  я можу? Ну,  сам  подумай! — він  безпорадно розвів руками. — Не  минуло ще  й  п’яти років, як я одружився з Ольгою, його  сестрою...

Ігор  усміхнувся. Всеволод і тут залишився вірний собі  — чесний, добрий, прямий. Не  чіпай його  — буде  лагідний, мов  дитина. А зачепи — ошаленіє, ніби  дикий тур,  і не буде йому  впину.

Ігореві було досадно, що Всеволод відмовляється від походу на Переяслав, та він страшенно любив молодшого брата і не  хотів  робити йому  прикростей. Тому  сказав:

— Ну,   як  хочеш! Не  йди!.. Тоді  бери полон і  прямуй додому!  А ми  з Володимиром, сином, повернемо на  Переяслав!  Провчимо зарозумілого Мономаховича!

Він   тут  же  розпорядився  піднімати військо і  рушати в путь.

— Ждане, коня мені!..

Три  дні  і три  ночі  Ігор  шаленів, не  знав  спокою — гнав рать  усе вперед і вперед. Швидше! Швидше! Ніби його  пекло  вогнем, ніби  боявся, що  Володимир Глібович втече  під захист Рюрика або ще далі — аж у Володимиро-Суздальську землю під  крило свого могутнього дядька Всеволода.