Розділ «Князь Ігор»

Стомлені коні звернули на  широку наїжджену дорогу. Любава ледве  трималася в сідлі.  Лице її змарніло, темні очі погасли, пухкі, колись рожеві губенята пошерхли, запеклися,  вкрилися смагою, ліва  рука  безживно звисала вздовж тулуба.  Рана і верхова їзда  зовсім вибили дівчину із сил.

Ждан їхав  поруч і підтримував її за стан.

— Потерпи ще трохи, люба, потерпи, — шепотів. — Вже скоро... Ось-ось доберемося! А там  Самуїл знайде знахаря чи  знахарку...

Він  страждав разом з нею.  У неї  боліла рука, у нього — серце.

Іноді дивно трапляється з нами: раз  чи  двічі  зустрінеш випадково людину, поговориш з нею  — і прихилишся до неї чи полюбиш на  все  життя. А особливо коли це дівчина, що з першого погляду запала тобі в душу.  Та ще коли ці зустрічі такі незвичайні... Отак  і Любава несподівано ввійшла в Жданове  життя ясною зорею і стала  раптом такою рідною і дорогою, що  без  неї  Ждан уже  себе  й не  уявляв.

Полишивши по  ліву  руку  Клов, вони виїхали на  високе узгір’я.

Стояв погожий передвесняний ранок. З-за Дніпра піднімалося чисте відпочиле сонце. Над  Києвом, що  відкрився їм  за  широкою долиною, здіймалися в  голубе   небо   веселі сизуваті дими. Під  кінськими копитами лунко похрускував молодий льодок...

Нарешті Київ. Знайома вузька вуличка. А ось  і Самуїлова оселя.

На  гучний стукіт ворота відчинив сам  господар. І аж сторопів, уздрівши Ждана і Любаву.

— Ви?  Яким вітром? От не ждав!  Заїжджайте, заїжджайте,  дорогі гості!  — Рум’яний після теплої хати,  простоволосий, в кожушку наопашки, він  щиро зрадів їхньому приїздові  і на  радощах метушився, куйовдив чуба,  потирав руки, а завівши коней до двору, поглянув пильно на  Любаву, що мовчазно сутулилася в  сідлі,   і злякано  вигукнув: — Та  на тобі  лиця немає, дівонько! Що  сталося?

Ждан миттю зіскочив на  землю, зняв дівчину з коня.

— Вона поранена,  дядьку Самуїле. Їй  потрібен знахар, щоб  кров  замовив, затамував... Цілу  ніч ми їхали  сюди  з Глібова. Князь узяв  його  на  щит  і всіх  вирубав...

— Князь Ігор? Усіх вирубав? З чого  б то?

— Я  потім розповім, дядьку Самуїле, а  зараз рятуймо Любаву!  Ти  бачиш — ледве  на  ногах  тримається...

— А так,  а так,  — заспішив Самуїл і, гукнувши конюшого,  звелів доглянути за кіньми, а сам, як  був напівроздягнений, простоволосий, повів приїжджих з двору. — Ходімо до Славути... Хай  він  подивиться.

Незважаючи на  ранній час,  боярин уже  сидів  за столом і щось писав. Самуїл ще  з порога сповістив:

— Вуйку, порятуй цю  дівчину... Це  Любава, з Глібова... Я  розповідав тобі,  як  вона з дідусем пригостила нас, коли ми  з Жданом замерзали в полі.

— Що  з нею?

— Вона поранена в руку,  боярине, — сказав Ждан.

— Роздягніть її і посадіть ось  сюди, на  лаву,  — кивнув Славута і, відчинивши двері,  гукнув  кудись у внутрішні приміщення: — Текле, Хорошку, принесіть гарячої води, чистого  полотна та  мою  скриньку із  зіллям! І приготуйте нам сніданок!