Розділ «Князь Ігор»

Де ж знайти поживу?

— Треба щось уполювати, — сказав Ігор. — Звернемо до Дінця — там,  на  зарічках та  озерах, страх  скільки птаства! Небезпечно, правда, та без  поживи далі  не  можна.

Вони звернули вбік  і незабаром опинилися на березі  озера.  З-за густих  заростей очерету, куги  та верболозу доносилися пташині голоси: качине крякання,  гусяче ґелґотання та ячання лебедів.

Ігор   зняв з-за   плеча лука, дістав   стрілу. Овлур   зробив те  саме. Потім тихо  розсунули очерет, виглянули за  плесо  —  і завмерли: на   озері вирував справжній пташиний базар!  Парами плавали поважні білосніжні лебеді, хлюпоталися і пірнали у воду  гуси,  шниряли поміж ними вертляві сірі  качки...

Одночасно звелися вгору  луки, тонко задзвеніли тятиви з висушених бичачих жил, свиснули гострі половецькі стріли  — і  два  ситі  птахи, тужливо зойкнувши  на  все  озеро, затріпотіли крилами і склали на  воду  свої  гнучкі шиї.

Овлур  роздягнувся і дістав  здобич.

Це були лебеді.  Викресавши вогню, зажарили їх на вугіллі, повечеряли і вклалися спати під покровом старої гіллястої  верби.

Отак  і йшли. Перепливали ріки, обходили зарічки й озера,  продиралися крізь колючі чагарі, тайкома прокрадалися мимо половецьких стійбищ та  пасовищ, широкі відкриті місця  переходили вночі,  а  вузькі галявини  переповзали в бур’янах, мов  вужі,  щоб  ніхто  не  помітив.

І  щастя супутничало їм   —  одного  дня,  перебрівши Малий  Донець,  застукали в  браму  сіверянського  города Дінця.

Воєвода дав  їм  коней, припасів на  дорогу  — і вони, не гаючись, верхи  рушили по  рідній землі  до Путивля...

Несподівана небезпечна пригода чекала на них неподалік Путивля, біля  села  Святого Михайла. Вона мало  не  коштувала  життя князю.

Дорога йшла лісом, по  широкій долині. Десь  збоку жебонів невидимий у густих  заростях струмок. Хоча  всю  весну і майже півліта стояла суша  і трави на полях сохли, жовтіли, а листя, в’янучи, облітало з  дерев, тут  було  прохолодно, з обох сторін зеленіла густа стіна  дубів,  берез, вільхи, ліщини. Увесь  ліс  гомонів веселим пташиним співом.

Ніщо не  віщувало біди.  Вершники їхали  швидко: Ігор поспішав, бо хотів  надвечір добратися додому, і мчав  попереду.

Несподівано з заростей вискочив кабан-сікач і кинувся прямо князевому коневі під  ноги. Кінь шарахнувся вбік, і князь в одну  мить  опинився на  землі.

Вепр  злякався теж і хутко  зник у кущах, а Ігор, охкаючи, намагався підвестися і не  міг.

— Княже, що?  — кинувся Овлур.

— Здається, я дуже  забився... Допоможи мені! Овлур  підвів. Та він  не  міг  стати  на  ногу.

— Хоча  б  не  перелом, — забідкався Ігор. — І треба   ж такого нещастя! Майже вдома — і на  тобі!

Овлур  допоміг сісти  князеві на коня, та, щоб  їхати швидко,  уже не могло бути й мови: кожен рух віддавався гострим болем.

Поволі добралися вони до села, завернули до крайнього двору. Господар, смерд Василько, молодий привітний чоловік, дізнавшись, що  перед ним князь Ігор  і що  тікає він з полону, кишнув на  замурзаних дітей: