Розділ «Князь Ігор»

На  світанку раптом пролунав веселий передзвін церковних  дзвонів. Ніби на  Великдень чи  на  Трійцю. Він  линув і линув над  полями, над  лісами, над  широкими просторами.

— Що  це?  — спитала княгиня.

— Це  дзвонять у нас, це  голос святого Михайла, — пояснив смерд Василько.

— А хіба  сьогодні свято яке? Василько знизав плечима.

— Ні,  сьогодні будень.

— То  чому  ж дзвонять?

Ніхто цього не  знав. Не  знав  і Василько.

В’їхали  в село.  Хоча  було ще зовсім рано, тут було гамірно.  З далеких хуторів, з бічних завулків, з дворів виходили святково одягнені люди  і, ведучи за  руки  дітей, прямували кудись вулицею.

Боярин Вовк  запитав найближчих:

— Що  за свято у вас  сьогодні? Чому  дзвонять? Люди  вклонилися.

— Радість велика у нас  — князь Ігор  повернувся!..

— Сокіл прилетів з поля Половецького!

— Тепер і нас  захистить, і воїв  наших, синів наших визволить із неволі!

— А  ми  всі  станемо за  нього горою —  насупроти ворога!..

У Ярославни заблищали сльози.

— Де ж він?  Князь Ігор?

— На  тому  кутку... Ми  всі  туди  йдемо!

Разом з  народом  під’їхала Ярославна до  Василькового двору. Тут  уже  було  півсела. Люди   товпилися на  вулиці, в дворі, поза  тинами. Перед княгинею розступилися. А вона  пташкою спурхнула з  воза  — і полетіла через   подвір’я в  садок.

Ігор сидів на  невисокому ослоні відпочилий, умитий м’якою річковою водою, причесаний.

— Княже мій!  Ладоньку! — скрикнула Ярославна, простягаючи до  нього руки. — А де ж син  наш, — князь Влодимир?[80]