Розділ «Князь Ігор»

— Що  ж робити?

— Якщо повернуть у наш   бік,  будемо стріляти! Їх  п’ятеро... Я беру  на  себе  переднього...

Тонкі стріли з залізними наконечниками миттю видобуті зі шкіряних сагайдаків і покладені на тугі тятиви луків.  Один порух  — і полетять у груди  переслідувачам.

Та Овлур  застережливо підняв палець.

— Не  стріляти поки що!

Половці тим  часом збилися в гурт  і про  щось тихо  сперечалися,  збуджено розмахували руками. На  жаль, жодне слово  не долітало до слуху втікачів. Однак, судячи по жестах, все  ж можна було  здогадатися, що  Байток наполягав обшукати навколишні кущі, а  його   син   та  онуки пропонували їхати  далі.

Напруження наростало. Чия ж думка переважить? Вступати  з половцями у відкритий бій  не  хотілося. Сили сторін нерівні, загальна перевага на  боці  переслідувачів, — вони знаходилися на  своїй землі  і до них  кожної хвилини могла прибути підмога. А  хто  ж  допоможе втікачам? До  того  ж найлегше поранення  одного з  них  ускладнить становище обох.

Ігор  та Овлур  завмерли — не  поворухнуться. Ясно: там, на  галявині, зараз вирішується їхня  доля. Рушать половці далі  — вони врятовані, кинуться нишпорити по  кущах   — хтозна, чим  це  закінчиться.

Врешті Байток з досадою махнув рукою і різко вигукнув:

— Уперед!

Приострожені коні важко вдарили копитами об землю і швидко понесли верхівців на  протилежний бік  галявини, у густий зелений ліс.

Ігор  полегшено зітхнув.

— Ми  врятовані! На цей раз неволя або й смерть обійшли нас  стороною! Тепер по стежці нам  ходу нема — будемо йти манівцями, щонайгустішими заростями, щоб  не запримітив жоден собака...

5

Ця   зустріч  з  Байтоком, що   закінчилася  для   втікачів щасливо,  застерегла їх  від  багатьох подальших небезпек. Тепер вони звернули зі стежки і вибирали найглухіші місця,  продиралися крізь непролазні хащі,  прибережні очерети   та  бур’яни, перебродили численні струмки, зарічки, притоки Дінця, купалися в холодних росах, мокли під  дощами, обсихали на  сонці, — і знову йшли, приглядаючись пильно до  всього: чи  не  видно кочовиків, чи  не  загрожує їм  небезпека?

Спочивали мало. Як заходило сонце, в найбільшій гущавині  з віття, трави чи  моху  мостили кубло  і лягали щільно, один побіля одного, щоб  зігрітися. Стомлені, голодні, миттю поринали у важкий тривожний сон, а як  тільки на  сході піднімався край неба і  розбурхане птаство заводило свої ранкові співи, схоплювалися і, дрижачи від холоду, рушали далі.

І знову йшли невпинно, силоміць продираючись крізь непроглядні хащі  верболозів, вільшняків, ліщини та очеретів,  зарослих травою, бур’янами, колючою ожиною та дерезою, шипшиною  та  глодом, переплетених дрібнолистою берізкою, хмелем, заснованих павутинням. Рвали на  собі одяг, розбивали взуття, дряпали до  крові обличчя, руки, спотикалися, падали і знову йшли і йшли — все на захід,  на захід,  до рідної землі.

На  п’ятий день, надвечір, перепливли Оскол, а наступного  дня  — проминули Ізюмську сакму. Знайомі місця!  Ще зовсім недавно Ігор  проїздив тут на коні, зі зброєю в руках, сповнений надії  на  перемогу... А нині, зарослий, голодний, пробирається тайкома, як  загнаний звір, боячись зустрічі навіть з поодинокими чабанами.

Він  брів  мовчки, понуро. Ні  голод, ні спека, ні холод, ні інші  злигодні цього важкого шляху  не  гнітили його  так,  як спогади про  цей  нещасливий похід, про  страшну поразку, про  втрату  війська і всієї  зброї, про  те, що  ціле  крило Руської  землі   — Сіверщина — лишилося оголене, без  захисту військового.

За Осколом почав  допікати голод.  Овлурова торбина спорожніла — їсти  було  нічого. Чалапали цілий день   важко, похмуро. Нетерпеливий Овлур  нишпорив попід кущами — чи не зачервоніє де суниця, чи не визирне з трави сироїжка? Та пошуки були  марні. І суниці, і сироїжки траплялися нечасто.