Розділ «Князь Ігор»

Той  самий Ізяслав, який нещодавно цілувався зі Святославом  у Лутаві, втративши в міжусобній війні Київ, вирішив відняти у Святослава Чернігів і привів під  його  стіни половців.

З коротким мечем при  боці, в легких латах, стояв Ігор  з матір’ю на  високому валу  і крізь вузькі бійниці в заборолах дивився, як  хижі  степовики, гарцюючи на  конях, підпалюють  села  за  Десною, а князь Святослав Ольгович, бояри і Славута лаштують до бою  чернігівські полки та берендеїв[42]. Половців було  розбито, і князь Ізяслав відступив на денний перехід від Десни. Та несподівано того  ж дня  захворів Святослав. Таємні прибічники  Ізяслава, яких немало було  в городі, поспішили сповістити його, що Святослав розпустив рать, а сам  лежить хворий... Ізяслав повернувся, вбрід  перейшов Десну, спалив єпископське село  і почав готуватися до  вирішального бою. Перемагаючи хворобу, Святослав швидко зібрав дружину, послав гінців услід  за  берендеями і, коли ті прибули, ударив на  ворога. Берендейська кіннота розгромила половців, загнала в Десну, де одні  потопилися, а інші  здалися в полон. Ізяславові пощастило переправитися  з  дружиною на  той  бік,  і він  пустився навтьоки. Цього разу  чернігівці переслідували його протягом кількох днів і загнали аж на  Сейм.

А що  ж Ігор?

Усе  для  нього тут було  нове: і князівська зрада, і війна, і  смерть, і перемога. Ці  дні  значили для  нього більше, ніж тижні і місяці попереднього безтурботного життя. Закінчилося  дитинство — почалося отроцтво. Своїм ще  недозрілим розумом він  раптом осягнув ту істину, що  коли хочеш вижити, то  носи при   боці   меча!  І з  того  часу  він  його носив  — спочатку дитячого, іграшкового, а  з  чотирнадцяти років — справжнього, бойового.

Той  чотирнадцятий рік  був важкий і переломний у його долі: взимку простудився і тяжко захворів отець, князь Святослав Ольгович. Відчуваючи близький кінець, він  послав у Курськ сина Олега. Батькові турботи були  недаремні: на чернігівський стіл уже давно  відверто зазіхав  його  племінник Святослав Всеволодович, що  мав  сорок літ і був тепер старшим серед  Ольговичів.

Не  діждавшись сина, князь помер. Його вдова, Ігорева мати, боячись, що  Святослав Всеволодович примчить з недалекого Новгорода-Сіверського швидше, ніж  Олег  з Курська, зібрала боярську думу.  Запросили сюди і  єпископа Антонія та Славуту, які  знали про  смерть князя.

— Нам треба  виграти час,  достойні бояри і велії  мужі,  — сказала  княгиня  таємному зібранню.  —  А  тому   будемо мовчати про  смерть князя Святослава до приїзду його  старшого сина, спадкоємця. Щоб ця печальна звістка не дійшла передчасно до Новгорода-Сіверського...

— Згода,  княгине,  —  відповів  за   всіх   тисяцький  Георгій.

— Тоді  покляніться на  святому Євангелії, що  зберігатимете  цю  таємницю!

Бояри переглянулися. А тисяцький нерішуче промовив:

— Але  ж,  княгине, серед   нас  єпископ... Якось незручно   приводити  його   до  присяги,  зане   же   святитель  єсть. Та  й...

Тисяцький замовк, утупивши погляд у Славуту.

Всі  знали, що  учитель —  друг  Святослава Всеволодовича.

Славута підвівся перший, поклав руку на Євангеліє і урочисто проказав:

— Святослав Всеволодович — мій  друг,  але  честь  мені дорожча. Клянуся зберігати таємницю!

Заметушився і  єпископ,  невисокий смаглявий гречин. Швидко підхопився, підняв золотого хреста.

— Клянуся Богом і  Божою Матір’ю, що  не  пошлю до Всеволодовича, і вас,  бояри, Святою Трійцею заклинаю не уподібнитися Іуді,  який видав ворогам Христа, і не зрадити покійного князя! Цілуйте хрест!

Усі поклялися і поцілували хрест.

І ніхто  не  знав  до  пори до  часу,  що  тієї  ж ночі, повернувшись з  князівських хоромів додому, Антоній написав Святославові Всеволодовичу листа:

«Стрий[43]  твій  помер, а по  Олега послали. А дружина по городах далече. А княгиня сидить у розпачі з дітьми. А товару  множество у  неї... Приїжджай скоріше! Олег   ще  не прибув, і ти по  своїй волі  вчиниш договір з ним!»