Наталя стиха скаржилася, що їй жити важко у княгині, скучно. Ніяк вона тій княгині не догодить, ніяк не втрапить зробити по її, ніяк не звикне її мамою взивати.
- А де ж твої мама та тато рідні? - питається Яків.
- Мама вмерла, а тата у мене, Якове, зовсім немає.
- Як? Хіба ти...
Яків не доказав - холодком війнуло йому поза спиною, ударило в голову, як молотком: «Байстрюк»,- подумав він з острахом.
Наталя, ніби догадалась, що він думає, мовчки гаряче пригорнулась до його щокою.
Чинилося диво: ні огиди, ні ворожнечі Яків не одчував у собі до цієї страшно грішної, як йому думалося, дівчини.
«Бідна-бідна,- казав він собі в думці, і серце його стискалося од жалощів.- Байстрюк».
А Наталя жалілася йому далі, що вся челядь її не любить, зовуть приблудою; дражнять її негарно, і немає кому їй пожалітися. Княгиня така сувора, і Наталя її боїться, бо вона все їй докоряє, з тих кімнат у сад не пускає. І Наталя плаче, все плаче в тих сумних і страшних князівських мурах, і вдень плаче, і вночі, прокинувшись, плаче.
Яків уже не слухає її, думаючи про щось інше.
- Чого ж ти, Якове, усе мовчиш? - промовила вона трохи згодом, боязко позирнувши на хлопця.
Яків кинувся од задуми і рішуче промовив:
- Знаєш, хто такий ота княгиня? Вона відьма, і в неї - костяна нога. Бачила, як вона кульгає, на патерицю підпираючись? Вона баба-яга, і вона взяла тебе, щоб вигодувати і з’їсти. Ну, та ти, Наталю, не бійся - я обороню тебе од неї і вивезу звідціля далеко-далеко, на край світу, де вона тебе ніколи не знайде.
Наталя глибоко зітхнула, осміхнулась і, од щастя прижмуривши очі, прихилила голову лицарю-чарівникові на плече.
А Яків казав далі, що так йому зробити легко-легко: він опівночі вийде у поле, тричі свисне-гукне - і золото-гривий кінь стане перед ним, як із землі. Вони сядуть на того коня і полетять на йому врівні з деревами далеко-далеко, аж туди, де надвечір димлять хмари. На тих хмарах є будинки - не такі, як ці, князівські,- кращі, золоті. Прилетять вони туди і будуть удвох жить у тих будинках, та й жить, та й жить...
Внизу поміж високих берегів бавиться блискучим у річці темна хвиля. Здається, вона волоче в невідомі кудись краї без кінця-краю довгу вив’язану низку синіх, срібних, золотих цяцьок, перетрушує їх, виграває з ними і несе, несе... несе...
По дорозі низько берегам вклоняється, знишка прощається: «Прощайте... щайте... щай...»
* * *
Коло дверей, пробуючи замки, загуркотів дозорець, далі загомонів у прозурку його крикливий, навмисне грізний голос:
- А чого се тут не світиться каганець? Чого тиняєтеся ото по камері, як що загубивши? Того, що загубили, вже не знайдете! Ні, не знайдете!..
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Оповідання» автора Васильченко С.В на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПЕТРУНЯ“ на сторінці 5. Приємного читання.
TextBook