Розділ «ПЕТРУНЯ»

«А може, це од спиляної верби пеньок,- думає Яків і пробує рукою,- ні, м’яке щось, тепле». Прихиляє голову: чиясь маленька рука, а в руці темно-рожева троянда; вище - щось біле, мармурове ховається в сутіні... Суворо нахмурені очі... Коротенька коса з блакитною у їй стрічкою.

- Це ти, Наталю? - радісно дивується Яків.

Мовчить, як нежива, тільки в руці несподівано закружилася квітка швидко-швидко.

- Ти сердишся на мене, Наталю? - якнайласкавіше питається Яків.

Наталя швидко метнула головою вгору, ніби їй притьмом припало щось у небі побачити, в чорних очах засвітилося дві діамантові сережки - дві сльозини.

- Сердиться,- стиха промовив Яків, оступився, зітхнув, стоїть мовчки в смутку, в карі.

Зняв з голови свій кашкетик, почав мняти.

- Наталю, я вже ніколи-ніколи не буду тебе бити...

Мовчить.

- Я вже буду тебе жалувати, гарно гуляти з тобою...- постояв, подумав, кланяється низько: - Прости.

Наталя витерла хустиною очі:

- Нехороший ти хлопчик, грубіян... мужик.

Далі вона суворо нахмурила брови і вже сміливо, ніби мала на те загорьоване право, почала голубити ручиною пухкі його на голові кучері ніжно, лагідно.

Яків покірно схилив голову, як під справедливу кару.

- Уже не сердишся? - легко зітхнувши, спитався він веселіше, коли кара минула.

- Серджуся і буду сердитися ще довго-довго...

Наталя намагалася нахмуритися сердито, та лице її мимохіть прояснилося тихою, блаженною усмішкою.

Минуло кілька недовгих хвилин, і вони сиділи поруч над водою, в гущавині дикого терника на камені.

Наталя стиха скаржилася, що їй жити важко у княгині, скучно. Ніяк вона тій княгині не догодить, ніяк не втрапить зробити по її, ніяк не звикне її мамою взивати.

- А де ж твої мама та тато рідні? - питається Яків.