Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

Кабачок «Щербатий місяць» славився пивом і пишногрудими дівками. Усередині було задушливо й димно, тхнуло підгорілою м’ясною підливою, смаженими грибами й рибою. У кутку сидів самотній музика й тихо награвав на сопілці.

Поява молодого, модно вдягненого пана, здавалось, не привернула нічиєї уваги. Народу було багато, тому чоловік вирішив забратися звідси геть, коли відвідувачі, що сиділи за найближчим столом, раптом підвелися й вийшли на вулицю. Таким чином, місце для нового гостя звільнилося. Сівши за довгий стіл, чоловік якийсь час озирався на всі боки, намагаючись відшукати знайомі обличчя. Раптом звідкись збоку виникла гарненька пишногруда красуня, яка поставила перед відвідувачем два високі кухлі, наповнені пінливим пивом.

Навіть не поцікавившись, яким чином і хто вгадав його полум’яне бажання, молодий чоловік заходився жадібно, великими ковтками сьорбати жаданий напій. Йому справді хотілося швидше захмеліти, а сьогодні пиво у «Щербатому місяці» було таким приємним і запашним!.. Здавалося, от пив би й пив без упину кухоль за кухлем.

Тут до нього підійшов і без запрошення присів поруч незнайомець невизначеного віку, довговолосий, зі смаглявим, поїденим віспою обличчям. Його одяг неможливо було розглянути з-за темного плаща з каптуром.

– Ви ж Альбрехт Ляський? – запитав незнайомець, відводячи очі вбік.

– Так, я, – коротко підтвердив чоловік.

Тепер смаглявий дивився просто перед собою, але ніяк не в обличчя співрозмовникові.

– Ясна річ, мені варто було б назвати своє ім’я, але я не стану робити цього заради вас же, пане Альбрехт.

– Тобто?..

– Ви такий молодий, пане Альбрехт! Для вас же краще, повірте: менше знаєш – міцніше спиш… Одне скажу прямо: я вам не ворог.

– Може, і не ворог, – знизав плечима ледь захмелілий молодий чоловік. Проте він уже значно прискіпливіше оглянув незваного співрозмовника й цього разу відзначив його пещені пальці й доглянуте волосся. А смаглявий явно не бідний… хоча й прикидається таким!

– Вам фатально не везе останнім часом, пане Ляський, – тим часом мовив незнайомець, як і раніше уникаючи прямих поглядів.

– Не розумію, до чого ви хилите? – насторожився Альбрехт.

– От, приміром, Хотинський замок був ваш, але ви його зовсім по-дурному впустили, – людина у плащі загадково посміхнулася.

Цього разу Альбрехт промовчав, тим самим даючи зрозуміти, що без подальших пояснень вислуховувати брудні натяки не має наміру.

– Я лише хочу сказати, що рано чи пізно бояри скинуть Деспота з трону. Тоді ви зможете повернути свою власність… а виконавши наше маленьке доручення, ще й миттєво розбагатієте.

Одним махом Альбрехт проковтнув рештки пива з другого кухля й проговорив усе ще досить тверезим голосом:

– Ви звернулися не за адресою. Я не стану виконувати ніяких ваших доручень…

Незнайомець посміхнувся, але промовчав. Альбрехту це не сподобалося, і він мовив з неприхованою відразою:

– Може, мені повторити, що я відмовляюся?.. Забирайтеся туди, звідки з’явилися, – тобто до всіх чортів у пекло!