Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

Тут риси обличчя князя посуворішали, очі блиснули дивним демонічним вогником, від якого у Роксолани холодок побіг по жилах:

– Я відвідав ринки, сповнені різноманітних товарів, багаті й гарні. Але зізнаюся чесно: на цих же ринках я плакав як дитя, побачивши численних наших братів і сестер, котрих там продають, мов живий товар. Гнаний плачем і стогонами, я спустився до моря, щоб заспокоїти душу, але й там не знайшов відради, тому що на численних галерах під батогами наглядачів стогнуть мої брати…

– Так було споконвіку, – тихо мовила Роксолана.

Слова князя жваво нагадали їй минуле, яке вона всіма силами намагалася забути, а тепер воно налягло всією вагою спогадів.

– Це нестерпно, о володарко!

– Чого ти хочеш – невже зламати споконвічні порядки?

– О велика правителько, я знаю, ніхто не має сил змінити цей порядок зараз, однак треба хоча б спробувати зробити це!

– Чи не занадто багато ти береш на себе, князю? – брови Роксолани суворо зрушили до перенісся, у голосі з’явилися металеві нотки. Однак не звернувши на це ніякої уваги, Вишневецький продовжував у такому самому тоні:

– Колись, іще дитям, я ображався на батька, що його постійно не буває вдома, що він увесь час у походах. Але подорослішавши, зрозумів: якщо князь стане відсиджуватися у своєму маєтку, то кримчаки та інші вороги стануть безкарно руйнувати наші міста й селища, топтати родючі землі, полонити людей і продавати в рабство як худобу. Тому знай, велика правителько: я зроблю все від мене залежне, щоб підняти ту силу, що захистить наші землі від татарських набігів! Не знаю, чи вдасться здійснити задумане до кінця, чи вистачить на це всього мого життя… але я вже постараюся продовжити боротьбу батька й багаторазово помножити його славу великого воїна, будь упевнена! Знай, що мене запрошує на службу не тільки польський король Сигізмунд, але й правитель Московії Іван. А нечестиве плем’я татарське вже боїться мене, немов вогню.

Більшість козаків підтримали промову очільника схвальними скриками, тільки найстарші, які трималися дещо відокремлено позаду інших, промовчали… І в цей момент Роксолана упізнала їх!!! Світ у її очах перевернувся й затанцював у скаженому хороводі. Вона ледве стрималася, щоб не втратити свою гідність й навіть найнезначнішим звуком або жестом не виявити своїх почуттів.

А князь тим часом вів далі:

– Коли мій батько помирав, то залишив мені кинджал, що колись належав моїй матері – княгині Анастасії Олізарівні. Він кохав цю жінку міцно й палко, кохав усе життя і стверджував, що вона єдина володіла його серцем до самої смерті, безупинно закликала його у бойові походи й вимагала захищати рідні землі! Тому помираючи, він передав кинджал мені, щоб і я не забував про священний обов’язок князя стосовно своїх підданих… Сьогодні я привіз цей предмет із собою як нагадування про те, що…

– Де кинджал? – вигукнула Роксолана. – Я бажаю глянути на нього.

– З радістю показав би його тобі, о велика правителько, але кинджал у мене відібрали разом з усією зброєю, перш ніж пропустити сюди.

– Я наказую негайно ж принести його, – мовила султанша й запитала: – Як можна упізнати цей заповітний кинджал серед інших?

– А от він покаже… Копиле! – звернувся князь до того зі старих челядників, якого Роксолана не знала. Втім, одне лише прізвисько цієї людини відгукнулося в голові султанші вибухом пекельного болю, після чого в потривоженій пам’яті сплив уривок почутої колись фрази: «Копил про цю справу патякати не велів…»

Поза сумнівом, це все було, було колись із нею… і з її маленьким беззахисним синочком, передчасно загиблим лютою смертю!..

– Копил… тобто Прохор добре знав і мого батька, і мою матір, – пояснив тим часом Вишневецький і додав, кивнувши на двох інших старих челядників, упізнаних султаншею: – Євтихій і Захар також знавали моїх батьків, вони давно служать у нас.

Але тепер Роксолана слухала князя не надто уважно, уп’явшися поглядом у невеличкий ладний кинджальчик черкеської роботи, принесений молодим яничаром, за яким старечою ходою дріботів Прохор-Копил.

– Подайте його сюди, – коротко наказала султанша. Прийнявши з рук начальника охорони зброю, уважно оглянула його. Поза всяким сумнівом, це був він – той самий кинджал, що князь Іван Вишневецький разом з піхвами й черкеською сукнею подарував у далекому Рогатині тій молоденькій наївній дурепі, яку називав «коханою дружинонькою»! Подарував, а потім всупереч обуренню найдобрішої тіточки Марти й мовчазному протесту священика-батька вчив поводитися з ним. Отже, покійний князь від самого початку розумів, що юна попівна не захистить кинджальчиком нікого: ні себе, ні своїх рідних, ані їхнє дитинча… Розумів – але грався з нею!..