Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

А після відомих подій князь Іван, таким чином, передарував кинджал, що повернувся до нього в руки, своїй новій дружині – тепер уже не якійсь там попівні, а високошляхетній княгині Анастасії Олізарівні! Й тепер його синок (між іншим, названий знову ж таки Дмитром, як і їхнє беззахисне немовля, убите князівськими служниками!) спеціально привіз цю штучку із собою до столиці Османської імперії як нагадування, бачте, про обов’я зок перед вірнопідданими!..

Що ж, в одному він має рацію: борги потрібно повертати…

Втім, поза сумнівом, вірно також інше: у всьому побаченому й почутому варто спокійно розібратися, обміркувати все це як слід. Зараз емоції переповнюють її душу, а зопалу діяти не годиться. Так можна помилитися, невірно витлумачити щось… а цього допустити в жодному разі не можна!

Як там звуть цю трійцю старих челядників, які особисто знали і мамусю, й татуся ясновельможного князя Дмитра Вишневецького: Прохор-Копил, Євтихій і Захар? Що ж, треба запам’ятати… і надалі вже не забувати!..

– Подаруй мені цей кинджал, – зненацька попросила Роксолана.

– Але, велика володарко!..

Було очевидно, що князь не просто ошелешений несподіваним проханням, але й неприємно здивований. Що ж, його можна зрозуміти: дарувати султанші предмети, ніяк особисто з ним не пов’язані, – це одне, а от віддати в руки чужої жінки речове нагадування про батьків – зовсім інше!..

– А ти, князю, не поспішай обурюватися, а краще подумай от над чим: не дарма ж ти віз за тридев’ять земель цей кинджал, еге ж?! Може, ти зробив це саме для того, щоб піднести його мені в дарунок? Може, це доля?.. – вкрадливо мовила пані.

– Як знати, о велика володарко, як знати…

Вишневецький подумав трохи, але зрештою погодився:

– Либонь, ти права: це й справді кісмет![44]

– Дякую тобі, князю, за настільки щедрий дарунок, – мовила султанша й додала ледь помітним шепітком: – Цей кинджал мені особливо дорогий…

Коли гості полишили палац, правителька викликала начальника особистої охорони й довго розмовляла з ним про щось, віддаючи чіткі розпорядження.

Князь же вирішив відзначити доволі вдалий, на його думку, прийом веселою хвацькою гульнею. А чого б не веселитися – адже Вишневецький досяг усіх поставлених перед собою цілей: з одного боку, віддав належну повагу султанові Сулейману Пишному і його дорогоцінній дружині за дієву участь у долі його родини, з іншого ж – відкрито й чесно заявив про свій намір дати гідну відсіч татарським загарбникам! Тому щиро радіти він мав повне право…

Смажене м’ясо, різноманітна риба, сири, рис, м’який запашний хліб і навіть відмінне вино (хоча й заборонене Кораном, але завдяки зусиллям султанші його подавали на палацовому гостиному дворі спеціально для гостей-християн) – усе це люди князя знайшли удосталь у невеликому кабачку на гостиному дворі. Свято було в самому розпалі, коли з’явилися яничари. Втім, вони всього лише уважно подивилися на гуляк, одразу коротко вибачилися, відкланялися і зникли настільки ж раптово.

А на третій день, коли молодецька гульня почала потроху вщухати, Охрім доповів князеві, що зникли Прохор-Копил, Євтихій і Захар…

– Казав же я, що не треба було їх брати…

– Мабуть, Охріме, ти мав рацію, – заклопотано мовив Дмитро.

У підземних казематах Топ-Капи було все необхідне для найвитонченіших катувань: диба, кліщі й найрізноманітніші інструменти, призначення яких знали лише вмілі кати. Всі троє зниклих челядників князя Вишневецького зараз були підвішені за руки над розпеченими жаровнями. Шкіра на ногах кожного з них приблизно до середини гомілок почервоніла, покрилася пухирями й виразками, а п’яти, кінчики ступень і пальці вже обвуглилися. Однак старі висіли зовсім нерухомо, знепритомнівши від нестерпного болю.

Широкоплечий кат витягнув з окремої жаровні розпечений прут і чиркнув ним по натягнутій шкірі на ребрах Євтихія. Той зойкнув, сіпнувся й отямився.