Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

І почалося по всій Україні послушенство, яке на пізнішій мові зватиметься терором. Придушивши повстання 1637—1638 років, панство народною кров'ю гасило «дух своевольства». Творилося досі небачене і нечуване на многостраждальній Україні, сини якої, маючи все, не мали єдності: злочинства чинилися такі, від яких і через віки кров холоне в жилах.

Вдамося до свідчень очевидців тих лихих часів.

Із свідчення очевидця, рік 1638-й:

«Их крестьянскую веру нарушают, и церкви Божий разрушают, и их побивают, и жен их, и детей, збирая в хоромы, пожигают, и пищальное зелье (порох), насыпав им в пазуху, зажигают, и сосцы у жен их резали, и дворы их и всякое строение разоряли и пограбили».

Не уникли панської «ласки» й самі реєстровці, котрих, за свідченням Самовидця, як і селян, приневолювали «панщину робити», «чистити панських коней», «в дворах грубу, то єсть печи, палити, псов хандожити, двори замітати і до йнших незносных діл приставляли».

Ті, хто не був вписаний в шеститисячний реєстр, козацькими правами не користувалися. Навіть сини реєстровців, як свідчить той же Самовидець, «тую ж панщину мусіли робити и плату давати».

«І так тривало роки і роки. У 1648 році Богдан Хмельницький писатиме в листі до польського короля Владислава IV, що королівські старости й володарі «старинныя поля и выробленыя нивы, отчизны, гумна, мельницы и все козацкое, що есть в уподобаню, выдирают, отбирают быдло; одесятствуют пчелы; коні послідніи, которыми в войску служили, отыймуют, а скаржитися не годиться: прозба за гордыню, жалобы и слезы за бунты, иміют. Полны Козаков темницы. Иные явные терпят узы на тілі».

Але й король, мабуть, коли б і захотів, уже нічого не міг вдіяти, бо в Речі Посполитій феодальна анархія взяла гору над законами, і можні магнати утискували не лише «хлопів і бидло», а й самих шляхтичів (дрібніших), відбирали у них володіння, як чинив те, не боячись ні короля, ні Бога, ні законів Речі Посполитої, Ярема Вишневецький.

Особливо лютував один з найжорстокіших катів українського люду (хоча катів добрих і не буває), коронний стражник Самуїл Лащ, котрий з найманими загонами – «драгунами на крадених конях» – роками й роками нападав на села й містечка, грабував і мордував не лише простий люд, а й навіть дрібних шляхтичів та урядовців – відбирав у них маєтки та вольности Як свідчить пан Єрліч, «брали гвалтом панн і (панських) удів». Свавілля Лаща (але тільки те, що чинилося над дрібною шляхтою) доходило й до польської влади і викликало у неї не лише осуд, а й дії: за грабіж та мордування люду Лаща 236 разів засуджували на банніцію (вигнання) і 37 разів до інфамії– позбавлення честі. Але, маючи покровителем С. Конєцпольського, Лащ до самої своєї смерті уникав покарання. Більше того, Лащ якось з'явився при королівському дворі в одежі, обшитій оголошеними йому судовими вироками, – і горде шляхетне панство, забувши про власний гонор, стерпіло й цей вибрик пана, тридцять сім разів позбавленого судом честі!

Десятиліття (1638—1648) магнатського терору на Україні шляхта називала «золотим спокоєм». Та хоча всі попередні повстання закінчувалися кров'ю для одних і «заслуженими ярмами» для інших, нова буря все відчутніше й відчутніше визрівала в залитій кров'ю Україні часів «золотого спокою».

Обкарнавши Ординацією не лише реєстровців, а й Запорозьку Січ, магнатство наказало негайно відбудувати Кодак згідно з усіма правилами голландської фортифікаційної техніки і утричі збільшити залогу цієї фортеці, щоб віднині й навічно перерізати шлях українським селянам на Запоріжжя. Влітку 1639 року до Кодацької фортеці в супроводі численного почту й військ прибув сам коронний гетьман Станіслав Конєцпольський. Розкішно вбраний, увесь в золотих позументах та золотих ґудзиках, коронний гарцював на коні попереду почту і від задоволення погладжував чорну з сивиною бороду.

– Вітаю вас, панове! З повстанням хлопів таки покінчено! Реєстровці натягаи на свої шиї заслужені ярма, а ми, як законні господарі цих країв, повертаємося у свою твердиню над Дніпром!

– Віват! – кричало панство з почту. – Нєх жиє славна вікторія великопольського меча в державній руці пана коронного гетьмана!

За милю від фортеці коронного гетьмана врочисто зустрів губернатор Кодака – шляхтич Ян Жолтовський та комендант Адам Конєцпольський, небіж коронного гетьмана. Тільки-но вони під'їхали, як на фортечних мурах спалахнули білі дими й лунко гахнули гармати.

– Вашмосць! – мовив губернатор в розкішнім жупані з золотим поясом. – Кодацька фортеця гулом своїх гармат вітає вашу милість на берегах Дніпра в незламній твердині нашої ойчизни. Нєх жиє моць Речі Посполитої на берегах Дніпра!

Знову лунко бахнули гармати.

– Ах, яка чарівна музика! – вигукнув коронний. – Приємно слухати, як гармати Посполитої грізним гулом знову заявляють про свою присутність на Дніпрі. Що не кажіть, а це найприємніша музика для моїх вух!

—І для наших, вашмосць! – заволала шляхта. – Це справді незрівнянна симфонія нашої вікторії над вгамованим хлопством!

– Віват! – вигукнув губернатор. – Нєх жиє славний переможець, мудрий муж і блискучий полководець пан Станіслав Конєцпольський!

– Віват! Віват! – галасувало панство.