Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Почекай, не спіши з козами на торг! – спинив його Гуня. – Хай у нас мало зброї, але здаватися на милість панську ми не будемо. Наша честь лицарська не дозволить нам гнути хребта перед паном. Бо для чого ж ми тоді й затівали цю веремію? Поскуби кішку, вереску та нявкання буде доволі, а шерсті чортма! Не те я хочу вам запропонувати, товариство. Чим довше ми будемо оборонятися й бити панство, чим більше будемо спустошувати його військо, тим зговірливішими будуть пани. Ми примусимо їх збільшити реєстр, доб'ємося, що старшина в нас буде не з шляхти, а з козаків значних. Зрештою ми вирвемо у панів хоч якісь вольності й полегкості люду.

– А тоді що? – крикнув Козир.

– А тоді прорвемо облогу і вирвемося на волості!

– Дідька лисого ми прорвемо облогу! – вигукнув сотник Ворожбит. – Пани міцно нас затиснули.

– Як буде серед нас мир і злагода, то не візьмуть нас пани! – твердо мовив Гуня. – А коли чвари та роздори поміж нами спалахнуть, коли брат з братом на прю стане – не чекайте тоді волі! Пани тільки й ждуть, аби хтось свій між нами клинці вбивав.

– Це камінець у мій город? – почервонів Козир.

– Не спіши, пане старшино, бо нагадаю тобі примовку про злодія, у якого шапка горить, – насмішкувато мовив Гуня. – Козаки засміялися, Козир, насунувши на лоба соболеву шапку, шмигнув у гурт своїх прибічників.

– Сьогодні зробимо вилазку, – сказав Гуня насамкінець. – Я сам вас поведу.

Але відчув, що не всі козаки й тим паче старшини підтримують його… «Звідси й почнеться наша поразка», – подумав з гіркотою.

Вночі, коли польський табір оповила тиша й пітьма, козаки один за одним переповзали через гребінь валу, аби їхніх постатей не було видно на тлі неба, і зникали в пітьмі. На польському валу маячила варта. Гуня шепотом велів козакам залягти, а вперед послав «в'юнів». Ті нечутно зникли, невдовзі почувся глухий шум і падіння тіл. Вартівники зникли з валу. Блиснув крихітний вогник.

– Вперед, козаки! – звівся Гуня.

Козаки хутко вихопилися на польський вал, зсунулись і опинилися біля першої лінії шанців. У ворожому таборі, як і перше, було тихо, лише на далекому обрії миготіли, спалахуючи, блискавиці.

Гуня стрибнув прямо в шанець і віч-на-віч стрівся з переляканим жовніром, що лупив заспані очі й белькотів:

– Цо то є, проше пана?.. Цо то…

– То є твоя смерть! – Гуня шаблею пришпилив жовніра до стінки шанця. – Спати треба поменше, коли зібрався з козаками воювати!

Увірвавшись в першу лінію шанців, козаки беззвучно кололи жовнірів, сікли їх шаблями, і по якійсь хвилі перша лінія польської оборони була спустошена… Та ледве заскочили в другу лінію і почали штрикати жовнірів, як тиша на цьому й скінчилася. Зненацька хтось закричав не своїм голосом, загриміли постріли, і зайшовся сполошеним бемканням сигнальний дзвін. В польському таборі зчинився шарварок.

Пальба й крики сполошили ніч, табір загудів, як величезне гніздо потривожених ос.

Першими на козаків напали німецькі піхотинці, зав'язалась січа. Гуня з розгону увірвався в колотнечу і сік німецьких піхотинців, як капусту. Шабля-дамаска тільки свистіла в його жилавій міцній руці. Закусивши кінець вуса, Гуня зліва й справа наносив смертельні удари. Шаблю тримав ледь навскіс, під певним кутом, щоб не вибило її з рук при ударі. Різкий, рвучкий удар – і шабля з тупим свистом м'яко входила в тіло ворога, трощила кості та хрящі, і ворог, розрубаний навпіл, беззвучно валився під ноги…

Та ось на поміч німецьким піхотинцям, половина яких уже була зрубана, кинулись жовніри, з боків напали кварцяні хоругви, забрязкотіли панцерники-гусари…

– Братчики, відходимо! – крикнув Гуня. – Дали чосу панам – на сьогодні досить!