Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– І нашої вотчини панству не віддамо!

– Горбатого до стіни не притулиш, а козака до пана!

– Пани села наші вирізають, жінок та дітей мордують, а ми їм у ніжки будемо кланятись?

– Ось вам, пане посол, відповідь козаків, – закінчив Гуня.

Пан Кемеровський, не стримавшись, із злістю кинув:

– Я колись Павлюка вмовляв у Чигирині… Не послухав мене і скінчив своє гетьманування на пласі у Варшаві! Не забувайте про це, пане гетьмане!

– Ніколи не забудемо, пане! – гнівно відповів Гуня. – І ми, і діти наші, і нащадки!..

Поляки мовчали цілий день, лише зрідка їхні гармати обстрілювали повстанський табір, але мляво, неохоче, ніби заздалегідь знаючи, що толку з того не буде ніякого.

Гуня, спершись на вал, оглядав ворожий табір, смоктав люльку-бурульку і обмірковував, як далі битися. Поміч, на яку він було розраховував, не надходила. Більше того, селяни на волостях самі виглядають допомоги. Жовніри лютують по селах, одна надія на козаків. Чутки про битву в гирлі Старця розлетілися по всій Україні, але підмога, на яку сподівався Гуня, не йшла. Надто міцно їх обаранили ляхи. Але й про мир з панством не може бути мови. Треба вириватися з оточення і йти на волості, знищувати каральні загони, гуртувати навколо себе селян, накопичувати сили.

– Кров наша, як і порох, – не безмірна! – казав Гуня на козацькій раді. – Одначе ми можемо ще довго відбиватися. Але давайте подумаємо, як нам далі бути.

– Правильно! – крикнув Козир. – Яка там з дідька битва, як ми підпливаємо у власній крові!

Біля Козиря стояв уже гурт старшин і козаків, серед яких виділялися реєстровці Роман Пешта, Іван Боярин та Василь Сакун. Слухаючи Козиря, вони схвально кивали головами, уникаючи дивитися на Гуню.

«Козир уже вербує собі прибічників», – подумав Гуня і запитав:

– То що пропонує пан старшина?

– Прийняти польську пропозицію! – мовив Козир. – Панове старшини! Панове козаки! Як нам задурно класти голови, то чи не ліпше помиритися з ляхами? Ляхи раді будуть нас спекатись, і ми, підписавши угоду, розійдемося по хатах.

Козаки мовчали, покручуючи вуса, лише купка, що стояла біля Козиря, впівголоса піддакувала.

– Ми будемо вигрівати боки в теплих хатах, а карателі хай лютують по волостях? – запитав Гуня. – Я пропоную вам те, що колись пропонували діди і батьки наші славні: священну боротьбу!

– Тоді ляхи переб'ють нас! – вигукнув Козир. – На що ми сподіваємось? На чудо? У нас лише вісім гармат і жменя пороху. У нас і тисячі козаків не набереться, а в них? У п'ять тисяч не вбереш.

– Зате наш козак вартий п'ятьох лядських! – відповів Гуня. – Правильно те, що в нас вісім гармат і мало пороху, а в ляхів їх сотні!

– От бачите! – аж підскочив Козир. – Нарешті до нього дійшло!