Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

Табір Потоцьких, Станіслава й Миколи, щодень розбухав, доводилось нагортати додаткові вали, аби розмістити все нові й нові загони шляхти. З такої нагоди польний гетьман зібрав шляхту на бенкет і, піднявши срібного келиха, проголосив:

– Вельможне панство! День нашої блискучої вікторії вже зовсім близько! Біля Старця й Дніпра панство навіки вломить карка свавільному хлопству. П'ю за вікторію, яка завтра покриє шляхетську зброю!

Пани кричали «віват!» і спорожняли келихи дуже швидко.

– Панове! – звівся другий Потоцький, Станіслав. – Приємно дивитися, що до лотрів жодна жива душечка не підійшла на підмогу. Хай спробує Гуня повоювати з нами! Ми їх міцно зачинили. Карасі, проше панство, у сітці, завтра будемо витрушувати рибку. Але на волостях неспокійно, всюди бунтує хлопство, виходить з підкори і заважає ясновельможному панству спокійно жити. Ми не можемо цього потерпіти! Смерть хлопам!

– Вогнем і мечем пройдемо по волостях! – галасувало панство.

На раді було ухвалено розіслати навсібіч каральні загони, випалювати села і винищувати селян від малого до старого.

– Щоб не було кому прийти на поміч повстанцям! – виступав перед каральними загонами польний гетьман. – Шляхетський меч до цурки викоренить бунтівну Русь! Хай на волостях росте кропива, аніж множаться зрадники Речі Посполитої! Не щадіть хлопів! Забудьте про жаль. Хлоп – не людина, а бидло, покликане гнути на нас шиї. Карайте, карайте і ще раз карайте! Бог з нами! Бог благословляє нас на лицарські звитяги. Смерть схизматам!

Невдовзі страшні вісті про криваву різанину по селах дійшли і до повстанців. Розказували втікачі, що ляхи дотла випалюють села і вирізають людність від малого до старого, піддаючи нещасних звірячим тортурам. Дмитро Гуня надіслав до Потоцького гнівного листа, в якому писав:

«Хай би вже ви вели війну з нами, Запорозьким військом… аби тільки дали спокій бідним неповинним і пригнобленим людям, голос яких і безневинно пролита кров підносяться до Бога і благають його помститися…»

Лист повстанського гетьмана вивів Миколу Потоцького з себе.

– Пся крев!.. Той бунтар ще сміє мені вказувати? Він гадає, що я цілуватимуся з його людом? Я швидко вгамую твою Русь! Удільності захотіли, самостійності?! Республіку свою козацьку багнете створити? Україна є коштовна перлина в польській Короні, і вам, схизматам, зроду-віку її не бачити удільною. Не ми, так інші вас захоплять, а самі не будете! Швидше ми перетворимо Україну на пустку, де витимуть вовки, аніж дамо вам самостійність!

Десятого липня Потоцький розпочав генеральний штурм. Кілька годин поспіль била коронна артилерія. Ядра в козацькому таборі випадали так густо, що земля, піднята ними, не встигала осідати. А потім на приступ пішли хоругви: гусарські, драгунські, кварцяні, панські… Все, що здатне було рухатись, посунуло на повстанців.

Польний гетьман з горба спостерігав за боєм.

Густою лавою йшли хоругви на приступ.

Козацький табір, окутаний димом, мовчав. На валу не видно було жодного повстанця. Примчав брат Станіслав.

– Миколаю! Я розчарований! Після коронної артилерії моїм орлам уже нічого робити. Мабуть, не доведеться й стрельнути.

Польний гетьман і полковник потисли один одному руки, і тієї миті козацький табір озвався гарматним гулом. Шквал вогню пронісся по рядах атакуючих. Жовніри, наразившись на стіну вогню і диму, в одну мить забули про свій шляхетський гонор. Як не галасували поручники та ротмістри, але ніхто з жовнірів не хотів підставляти голову під обух. Хоругви одна за одною безладно відкочувались…

– Вперед, сто дяблув! – кричали ротмістри.

– Але там стріляють, – огризалися жовніри.

– А ви, пся крев, на свайбу зібралися?!