Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

Та ніщо не могло примусити жовнірів задруге кидатись на повстанський вал. На тому й закінчилась атака.

– Матка Боска! – хрипів польний гетьман. – То не козаки, а дияволи! У їхньому таборі немає шматка землі, куди б не падали ядра, а вони цілі… Негайно шліть до них послів! Як не силою, то хоч умовлянням, а зломіть упертих схизматів!

Дмитро Гуня зустрів послів досить добродушно.

– А-а, пани ляхи забагли ближче з нами познайомитись? Здалеку не вгризете, то пробуєте зсередини вкусить?

Він стояв перед послами, високий, жилавий, з сухим кістлявим лицем, чорними жвавими очима, в яких спалахували глузливі іскорки. У всій його міцній поставі вчувалася сила і впевненість у собі. Гетьман був у червоних козацьких шароварах, взутий у м'які сап'янці. Вишивана сорочка вражала білизною (Гуня вночі спускався до Дніпра по кручі та урвищах і виправ сорочку, бо не міг терпіти брудного одягу), поверх сорочки – голубий каптан, підперезаний широким поясом на гапликах і з ремінцями для пістоля та люльки. Наопашки накинутий жупан. Смушкова шапка з китицею доповнювала його просте, охайне вбрання рядового козака. Хіба що булава за поясом виказувала в ньому гетьмана.

– Краще близьке знайомство, аніж далека війна, – буркнув пан Кемеровський, котрий очолював делегацію послів. – Пора думати про переговори, панове козаки.

– З панотою в козаків приязні не буде! – відповів Гуня і гукнув: – Простеліть, братчики, сіна, щоб непрошеним гостям було де сісти.

Посли тільки головами похитали: яка чемність!

Тим часом у коло поставили бунчук, забили в бубни, і повстанці почали сходиться на раду. Козаки були в шароварах, каптанах, старшина прийшла в кунтушах з коштовних тканин, часто гаптованих сріблом, в голубих та рожевих киреях, міщани – в черкесках, деліях, бекешах, селяни – в сорочках та шароварах з домотканого полотна, у солом'яних брилях…

– Може, пани зголодніли? – звернувся Гуня до послів. – Чи спрагу відчувають?

По його знаку козаки принесли хліба, вареної риби і кілька баклажок чистої питної води. Посли мовчки їли рибу з хлібом, запивали водою, дивуючись, що повстанці мають харч, тоді, як гадали вони, повстанці мусять вже поохлявати від голоду. І насторожено зиркали на повстанців. Ті жартували між собою, хоч багато з них і мали закривавлені пов'язки… Один з козаків, що стояв ближче до кола, тримав на руках маленьке тонконоге козеня, покрите гладенькою, як оксамит, каштанового кольору шерстю, з білими блискучими рогами. Щось балакаючи з своїм товаришем, козак гладив козеня. Одна нога козеняти була перев'язана шматиною. Посли перезирнулись між собою.

– То сайгаченя, – пояснив Гуня. – їх чимало водиться в степу побіля Сули.

– На харч ловите? – поспитав один із послів.

– Та ні, пане, виходжую Божу твар, – почувши, про що йде мова, озвався козак з сайгаченям на руках. – Попало воно під обстріл, перебило йому ногу, то я й підібрав. Мо', думаю, виживе. Шкода, таке мале, тільки жити.

– М-м-да-а… – мовив пан Кемеровський.

– Панове молодці! – звернувся Гуня, як стихли бубни. – Всі зібралися?

– Всі, гетьмане! – загули козаки. – Лише чатники на валах.

– Тоді перейдемо до суті, – сказав гетьман. – До нас, шановна братщино, прибули від ляхів посли. Я ще не відаю, що вони нам заспівають, але думаю, що пісенька їхня стара. То чи згодні послухати послів, панібратчики?

– Та вже послухаємо, коли їх дідько приніс!

– Послухаємо! Послухаємо! – вихопився наперед в рожевій киреї старшина Козир. – Послухайте і ви мене, козаки! В нашому безвихідному становищі ліпшого й не придумаєш, як прийняти панські умови і з миром розійтися по хатах.