Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Вперед, орли королівства! – розмахуючи шаблею, кричав він. – Сьогодні ми будемо пити хмільне вино вікторії! За короля і нашу кохану ойчизну!

Кварцяні хоругви, підбадьорені князем на білому коні, хвацько подалися на козацькі вали. Передні вояки вже вигукували:

– Ей, схизмати!.. Постривайте, не втікайте, ми вам трохи боки полоскочемо!..

– На коліна, лотри! – кричав князь. – І рачки до Варшави! Я…

Вишневецький не встиг домовити, бо зненацька щось грякнуло, кінь його наче наскочив на невидиму стіну, заіржав і повалився на бік, а князь перелетів йому через голову. Першими вдарили важкі й грімкотливі гаркебузи, потім затріщали самопали, за ними гахнули гармати… Злива прицільного, нищівного вогню була такою влучною і густою, що кварцяні хоругви враз поріділи… Ярема Вишневецький, забувши про свій шляхетний гонор, рачки по трупах своїх вояків виповзав з поля бою…

Станіслав Потоцький, спостерігаючи з горба за розгромом кварцяних хоругов, відчув, як під грудьми в нього засмоктало… Острах пройняв тіло. Що сталося з козаками? Остряниця подався за московський рубіж, ті, що лишилися, помочі нізвідки не отримували… Де ж вони взяли ту силу, що винищила кварцяні хоругви? Ляк ніколи не покидав полковника, як тільки повстанці, бодай і не надовго, брали гору. А цього разу й зовсім почував себе кепсько. Наче лизень злизав хоругви! Матка Боска! А що коли повстанці самі перейдуть у наступ?..

Спішно відрядив посла на переговори.

Посол прив'язав білу хустку до шаблі і, розмахуючи нею над головою, не досить впевнено пішов до козаків.

Пальба нарешті вщухла, посол трохи оговтався і наддав ходи. Ось і повстанський табір, на валах походжають козаки, люльки смокчуть, в кожного на поясі шабля, пістоль, лядунки з порохом. В їхніх очах посол не побачив ні сліпої люті, ні відчаю чи розгубленості, котрі притаманні відчайдушним та смертникам. Навпаки, вони були спокійні, дещо насмішкуваті і весело перемовлялися між собою, піджартовували:

– А пан посол не з лякливих. Хоч над силу, а ноги тягне.

– А пер…ить хто?

– Та то він, певно, зі злості!

– Не бійся, пане, ми на таке лайно куль не тратимо.

Посол, бліднучи, спинився біля валу, хрипло крикнув:

– Я хочу говорити з вашим гетьманом!

– Іч, який швидкий! – залунали голоси. – Не встиг придибати, так йому й гетьмана!

– В гетьмана тільки й діла, що з тобою теревені точити!

– Незваний гість може й зачекати!

Посол розгублено переступав з ноги на ногу і косо позиркував на чорні жерла гармат, котрі, як йому здавалося, націлені на нього… Та ось з-за валу вийшов гетьман, він підходив неквапливою ходою втомленої, але певної у собі людини. На вид він був трохи змарнілим, але спокійним. Смаглявий, худий і високий. В чорних очах – холодний, сухий блиск, вилиці випнуті, щоки ледь запали, губи різко окреслені, міцно стулені. І хода в нього некваплива, господарська…

«Впевнений, – про себе відзначив посол. – Жодного зайвого руху. Зібраний, як перед стрибком. З таким доведеться нелегко. Сили свої не переоцінює, тому й непохитний».