Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

З такими думками й окопувались повстанці тієї ночі. Перед ранком поприлягали на землю, запалили люльки, підмішавши в тютюн сухе листя, бо кисети, як і лядунки з порохом, швидко спорожнялися. А без тютюну та пороху козакові і білий світ не милий.:

– Гей, діду-дударику, тягни сюди свою «козу» та замузич нам щось! – гукнув хтось з козаків. – Не все ж і журиться!

– І то правда! – почулися голоси. – Козаку без музики що пістолю без пороху! Вшквар, діду!

У коло ступив старезний музика-волинщик, котрий пристав до повстанців під Жовнином. Оглянув козаків каламутними, від старості вже потухлими очима і тихо мовив:

– Що ж вам таке утнути, сини мої?

– Утни, батьку, що сам знаєш. Нашої козацької пісні, що серце гартує і крила орлині дає.

Старий музика у вицвілій сорочці й благеньких шароварах, крекчучи, сів у коло, поклав собі на коліна «козу» і задумався, прислухаючись до ревиська гармат. Поляки вже почали обстрілювати повстанський табір, але, певно, ще не примірялись, бо ядра не долітали сюди, а падали по той бік валу… Гуня з цікавістю приглядався до дідової музики: то була злуплена з кози і вивернута шкура – дуда, волинка, «коза» – як її називали на Україні. В отвори передніх ніг вставлені дерев'яні пищики з дірочками, у верхній частині надувна трубка – сисак… Гуні пригадалось. Колись давно, він ще хлопчиком був, у їхнє село забрів мандрівний волинщик з «козою». Він сидів на вигоні, дув у сисак, ліктем натискував на «козу», й звідти вилітав трохи верескливий, трохи гугнявий, але приємний звук… Так народжувалася музика… Маленький Дмитро виніс старому шмат хліба, дід дозволив йому трохи подути в сисак. Але від невміння «коза» в Дмитра так загугнявила, що вуличний балагур і жартун дід Калина поглузував:

– Але ж і гуня ти, хлопче, як я послухаю!

Мовлене слово на льоту підхопили вуличні хлопчаки… І прилипло до Дмитра на віки вічні – Гуня. Під цим прізвиськом його на Січі записали… Гуня посміхнувся, згадавши дитинство, й на душі трохи полегшало, наче живлющої води випив.

Та ось забриніла, заграла дуда, війнувши на Гуню далеким дитинством. Хтось з козаків, не втримавшись, пустився в танок, хтось заспівав:

Уже славні товариші запорожці

На кониках вигравають,

Шабельками блискають,

У бубни вдаряють…

Зненацька зі свистом і гуркотом в коло впало ядро, дзизнуло, засмердівши порохом, і співак на півслові вмовк, сапнув кілька разів повітря і впав на бік… За ним, не ойкнувши, повалився і той, що витанцьовував… Дударик ще грав на своїй «козі», але по скроні в нього вже текла кров і капала на сиві, аж білі вуса…

– Відмузичив я своє… – прохрипів дід і клюнув лицем у землю.

В козацькому таборі почали лунко падати ядра. Пригинаючись, Гуня кинувся до валу – польські хоругви йшли на приступ.

Потоцький був настільки певний у легкій перемозі, що після кількох гарматних обстрілів велів припинити пальбу.

– Забагато для них честі! – махнув полковник рукою. – В повстанському таборі якщо хто й лишився, то купка переляканих зайців. Ми їх переловимо голими руками, а ядра нам ще згодяться.

Сподівався на легку здобич і Ярема Вишневецький, тому сам особисто повів на приступ кварцяні хоругви. Гарцюючи поперед війська на білому коні, князь зарані втішався перемогою.