Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Ні, вашмосць, я сам прибув.

– Сам?…Гм… Як же ти дістався?

– На череві, вашмосць.

Кунтуш у старшини на грудях та животі і справді був вимазаний землею.

– А на якого дідька ти мені здався, старшино Козир? – Потоцький зневажливо закопилив губу. – Яка мені з тебе вигода, коли повстанці все одно чинять опір?

– Я ще можу знадобиться вашій мосці, – спокійно мовив старшина. – Буває, що й один у полі воїн. Я не бажаю більше воювати супроти Речі Посполитої!

– Але ти вже воював і за це мусиш понести сувору кару!

Козир спокійно відповів:

– Але я в змозі викупити свою голову.

– Чому ж ти раніше воював з черню, а не з нами?

– Коротко про це не скажеш, вашмосць. Великопольська шляхта ставиться зневажливо не лише до черні, котра на більше й не заслуговує, а й до нас, українських старшин. Я мусив відстоювати свої старшинські права, тому й пристав до черні.

– Гадав паном стати, коли чернь гору візьме?

– Гадав, вашмосць, але не вийшло.

– Тепер до нас перебіг?

– Більше ні до кого, вашмосць.

– Гаразд, розкажи, що діється в хлопському таборі. – І по хвилі насмішкувато мовив: – Сідай, старшино.

Козир оглянувся, сідати не було на що. Полковник напівлежав у похідному ліжку й глузливо на нього поглядав.

Козир проковтнув обиду і стоячи розповів про справи в повстанському таборі.

– Коли ти втратив віру в перемогу, то чому не пішов з Остряницею до московитів? Чи північний ведмідь тобі не до вподоби?

– У мене маєток на Росі, вашмосць! – І додав розпачливо: – Але його захопив пан підстароста чигиринський.