Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

Тамуючи лютий біль від кулі в грудях, Параска взяла на руки конаючого чоловіка, міцно поцілувала його в холодні, помертвілі губи і, напруживши всю свою могутню силу, зробила кілька кроків і полетіла з вежі, притискуючи до себе чоловіка…

Розділ тринадцятий

Востаннє зібрав Остряниця своїх козаків.

Зійшлися всі, лише дозорці чатували табір.

– Всі? – перепитав гетьман і обвів поглядом почорнілі, змучені лиця, вклонився на всі боки.

– Прощавайте, братове! І не осуджуйте, я зробив усе, що міг.

Зняв шапку, поклав її на землю перед собою, витяг з-за пояса булаву, поцілував її і поклав на шапку. І довго-довго так стояв, звісивши посивілу голову…

– Що ти задумав, батьку? – зашуміли козаки.

Остряниця стояв як у воду опущений.

– Так стомився, що й кісток не чую, – мовив глухо. – Відверто говоритиму, братове. Не возьмем ми ляхів за жабри. Воля наша, мабуть, у чорта на рогах. І не мені її здобувати, бо віз мій униз уже котиться. Складаю з себе гетьманське достоїнство і дякую вам, товариство, за честь, яку ви мені виявили, вручивши цю булаву. Схиляю перед вами голову. Коли винен в чому – пробачайте. А дуже винен – карайте. Я все робив, що міг. І ви все зробили, що було у ваших силах!

– Гетьмане! – протиснувся наперед Дмитро Гуня, і смагляве його лице було білим. – Що чують мої вуха? Ти зрікаєшся нас, гетьмане? А хто ж буде за волю боротися? Хто люду принесе борону?

– Ні, горбатого до стіни не притулиш, – похитав головою Остряниця. – А той, хто духом упав, гетьманом не буде. Я не шкодував свого життя… Я робив усе, що міг. Але фортуна повернулася до нас боком. Перемога далеко, а смерть вже занесла над нами шаблю.

Запанувала напружена мовчанка.

Ніхто й пари з уст не пустив.

– Товариство! – Остряниця рвучко звів голову, і голос його забринів металом. – Лицарі ви мої славні! Спасибі вам за кров вашу, за життя, віддане на вівтар свободи. Спасибі тим, хто не стоїть з нами зараз, а спить вічним сном у землі сирій. Доземний вам уклін, братове і товариство! Більше немає в нас моці боротися з ворогами нашими. Ми знекровлені й оточені. Мені тяжко говорити ці гіркі слова. Але треба сказати всю правду. Я не злякався старої костомахи з косою. Просто я дійшов до твердого висновку, що всяка подальша боротьба зайва. Марна! Бо це вже не боротьба, а кровопролиття. Це вже загибель. Я не хочу вести вас на вірну загибель. Честь і совість мені не велять цього робити. Я вів вас, братове, доки вірив у перемогу, доки вірив у щасливу зірку. Більше віри у мене немає. Я сиплю сіль на ваші рани, але мовчати більше не можу. Далеко наша воля, так далеко, що й не видно її. Хто вже не піднімав повстання: Муха і Косинський, Наливайко і Тарас Трясило, Сулима і Павлюк і багато-багато ще наших славних товаришів по зброї. А волі немає. Тільки кров наша густо землю поливає. Чому ми не можемо здолати ворогів нашого народу? Може, не визріла ще наша сила, не закам'яніла наша єдність і спільнота? Бо ми більше зосібно діємо, аніж спільно. Може, настануть кращі часи і хтось інший поведе вас у бій. Але не я. Не хочу вести вас на вірну загибель. Я хочу, щоб ви зберегли своє життя. Ми сьогодні знекровлені, у нас немає пороху і куль. А що буде завтра, коли сюди прибуде коронне військо? Я довго думав і кажу вам чесно: я не хочу бути винуватцем вашої марної загибелі.

– Але боротьба за волю ніколи не марна! – почувся вигук.

– Правду гетьман каже! – залунали інші голоси. – Не вийшло у нас із повстанням. Тільки задарма голови зложимо!

– Але й наших ворогів поменшає! – вигукнув Дмитро Гуня. – Не козацьке діло опускати руки!

– Правильно! Краще кістьми лягти!

– На смерть будемо стояти!