Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Яшо… – сльози рясно текли по її блідому лиці. – Я хотіла тобі сказати… що в нас… дитина буде… Може, й син. – Спохватившись, додала: – Якщо я виживу…

– Ти будеш жити, – прошепотів він, цілуючи її руки. – Я будь-що порятую тебе…

Розділ дванадцятий

…З високої вежі рідне місто було видно як на долоні. Тяжко і гірко було на нього дивитися. Місто, окутане димом, палало. Вулицями нишпорили жовніри, добиваючи поранених та підпалюючи все, що могло ще горіти… Там і тут з чорного диму вихоплювалися руді язики полум'я, пожираючи козацькі хати… Тріскали поодинокі постріли й уривали жіночі крики… Голтва конала, і не було вже такої сили, котра б урятувала козацьке місто…

Сотник Ничипір Хрущ, затискуючи в грудях криваву рану, востаннє дивився на своє місто. Він стояв на замковій вежі, спершись плечем на бійницю, бо ноги вже не тримали й підкошувалися, а з грудей пульсувала кров. Йому здавалося, що він летить, ширяє над містом і своєю кров'ю намагається загасити пожежу… Вежа під ним летіла, пливла і кудись провалювалась. Останнім зусиллям волі сотник ще тримався на ногах. В другій руці він затискував пістоль, у пістолі була одна-єдина куля… Він беріг її для себе, для своїх прострілених, але ще живих грудей, яких життя вперто не хотіло покидати. Але пустити єдину кулю поки що не поспішав. Ще встигне. Місто і замок в руках жовнірів, повно їх і внизу, під вежею, на замковому подвір'ї. Ось-ось вони полізуть на вежу, тоді він і пустить собі в серце останню кулю. А поки ще є мить-друга життя, ліпше подивитися на білий світ з високої вежі. Бо з темних глибин землі, де скоро тлітимуть його кості, не буде видно білого світу.

Місто конало в корчах. Тріскотіли постріли, шугало полум'я, іржали коні. Тяжко було дивитися на конаюче місто, ще тяжче – на ворога, котрий безкарно вбиває життя на містечкових вулицях… Були б кулі, не одна-єдина, а багато-багато куль, вдарити б оце згори вогняним батогом по лютих ворогах!.. Та немає куль – всі вистріляли захисники міста. Немає більше й сотні, всі полягли. Один лише сотник з десятком вцілілих козаків, відстрілюючись, повільно відходив до замку. За ними, як сарана, сунули вороги й заливали їх кулями… Один по одному падали козаки, останні козаки його сотні. На подвір'ї замку впав передостанній козак, останній – він, сотник, з раною в грудях, лишаючи за собою кривавий слід, виліз на вежу… Хотілося ще хоч раз глянути на рідне місто, а тоді хай огортає вічна пітьма. Цілих два місяці, коли пішов Остряниця, місто було вільним, козацьким! Сотник Хрущ був правителем вільного міста… А потім… Потім надійшли вісті, що Остряниця зазнає поразки за поразкою, що ляхи невідлучно його переслідують, що повстання вже підпливає кров'ю… Хрущ із своєю сотнею не міг врятувати повстання. Він стояв на чатах останніх вільних днів вільного міста. Аж доки одного ранку не прийшли сюди вороги, аби вбити вільне місто…

Але ще цілих три дні відбивалась його сотня від сарани жовнірської, і ще цілих три дні, крім тих двох місяців, місто лишалося нескореним… А коли впав передостанній захисник і лишився останній, місто вмерло в крові і полум'ї… І ось він дивиться на Голтву, і гаряча сльоза, змішана з кров'ю, тече по його щоці. Ні, йому не страшно помирати, страшно дивитися на конаюче місто козацької волі…

Гуп-гуп-гуп!

Хтось, гупаючи, квапно дереться на вежу кам'яними східцями.

Вороги… Пора…

Сотник приставляє цівку пістоля собі до грудей. Чути, як гупає серце, Хрущ притуляє цівку пістоля якраз до того гупання – щоб вмерти блискавично. Біль різне його, коли гаряча тупа куля увірветься в серце, але то буде останній біль, біль прощання з життям… А потім вічний морок… І тиша…

Гуп-гуп… Вороги вже близько. Їм захотілося подивитися з вежі на конаюче місто, помилуватись його конвульсіями. Гуп-гуп.

Сотник востаннє глянув на місто і почув далеко внизу розпачливий жіночий крик. І так йому захотілося побачити свою Параску Хрущиху!.. Хай би навіть пані сотникова і погримала на нього, хай би й за оселедця потягала, аби лише на неї глянути ще раз. І востаннє. Сотник згадав, як Параска не раз і не двічі, а безліч разів тягала його за оселедця, згадав і тихо посміхнувся закривавленими губами… І здалось йому, що немає милішої в світі жінки за його Парасочку. І хай би вона хоч і щодень тягала його за оселедець, тільки б вони були вкупі…

Гуп-гуп…

– Парасочко… – прошепотів Хрущ. – Я тебе кохаю… Прощай, моя люба жіночко! На тім світі, як зустрінемось, будеш мене скільки завгодно тягати за оселедця… А тепер все… Ворог близько…

Він хотів уже було натискувати гачок, як вздрів на вежі… Параску. Важко хекаючи, розпатлана, з божевільними очима й закривавленою шаблею в руках піднялась вона на вежу і довго мовчки дивилась на нього, нічого не тямлячи…

– Парасочко… – прошепотів сотник, все ще не вірячи своєму щастю. – Ти це чи твоя машкара? Коли це ти, то сам Бог тебе послав сюди. Це ж я, сотник Ничипір Хрущ, твій чоловік, котрого ти любила тягати за оселедця…

– Пане сотнику… – Параска схлипнула і притулилася до нього. – У тебе червоні груди… Це кров?.. Значить, справді нам кінець. Але вдвох нам і смерть не страшна…

– Парасочко… – прошепотів щасливий сотник. – Я такий радий, що ми разом в останню годину…

– Я довго тебе шукала. Всім убитим заглядала в лице… А потім за мною погналося двоє жовнірів. Я підібрала у вбитого козака шаблю і зарубала тих катюг. Але їх було багато, вони свистіли і тюкали, женучися за мною. Так мене загнали у замок. Я ще одного зарубала… Діватися було нікуди, і я подерлася на вежу.