Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

Під Жовнином (неподалік впадіння Сули в Дніпро) повстанці, аби уникнути повного оточення, змушені були зайняти невигідні позиції. Табір влаштували нашвидкуруч, ледве розставили вози, які ще вціліли, встигли місцями вирити неглибокі шанці та де-де насипати вал. Суцільної лінії оборони не було, особливо на лівому крилі. Поляки з ходу кинулися на приступ. Ліве крило козацького табору атакували гусарські хоругви, праве – панські та кварцяні, в центрі наступали драгуни.

Чорно було в полі від ворожого війська.

Остряниця носився конем вздовж оборони під кулями і ядрами (за останні дні він так звик до небезпеки, що просто не звертав більше на неї уваги), підбадьорював козаків, перевіряв, як установлені гармати й самопали, а сам думав: «Незалежно від того, відіб'ємо ми цей приступ чи ні, все одно ми програли…»

З криком і галасом неслися вороги на козацький табір.

– Здавайтеся! Здавайтеся, схизмати! – лунав у полі крик. – Не вийти вам звідси живими!

– Брешете, ляшки! – відповідали козаки. – Не на тих напали! Ми не за пухлу душу гинемо! З нашої пожежі розгориться колись вогонь!

Вдарили гармати, самопали, затріщали мушкети. Пороху були вже незначні запаси, виручала влучність. Стрільці багли не пустити жодної кулі в повітря просто так, кожна куля знаходила ціль. Та ось вдарила коронна артилерія, і дим заволік табір… Правий край оборони, де був Гуня, тримався добре, і Остряниця помчав на лівий. Там було зовсім кепсько. Гусари, незважаючи на гарматний вогонь, зуміли пробратися до самих возів… Козаки кинулися в рукопашну. Билися чим попало: шаблями, голоблями, дрюччям, залізяками, косами, вилами… Забачивши, де слабина, Потоцький спішно перекинув на ліве крило ще кілька кварцяних хоругов… Крок за кроком ліве крило оборони почало відходити. Кварцяні хоругви увірвалися уже в табір, палили вози, кололи поранених і, як потім виявилося, захопили вісім гармат… Мить була критична. І тоді Остряниця вилетів на середину табору з палаючими очима і, покриваючи гул бою, закричав що було сили:

– Гей, хто не боїться смерті, хто хоче заслужити лицарської слави, за мною, братове! Ура-а-а!..

І помчав на драгунів, блискаючи шаблею. Вигляд у нього був такий страшний, що драгуни позадкували.

– Дябл!!! Дябл!!!

– Ура-а-а!!! – Козаки кинулися за гетьманом як несамовиті і хутко вибили з табору хоругви. Поляки почали спішно відходити, не витримавши рукопашного бою. Польські трубачі затрубили відхід, хоч у цьому і не було потреби, хоругви й так уже втекли.

І тоді до козацького табору примчав один вершник і закричав:

– Не стріляйте, козаки!! Я повідаю вам приємні вісті. Єго-мосць польний гетьман з коронним військом уже прибув до Києва! Радійте, схизмати, невдовзі він буде тут!

– Все! – сказав Остряниця і круто повернув коня.

Орисю розшукав у кінці табору, у видолинку, де просто на землі лежали поранені. І Орися лежала на землі, і лице в неї було воскове, без кровинки.

– Ти?.. – прошепотіла вона, як тільки він нахилився над нею. – Я думала про тебе… Спасибі, що прийшов… Як бій скінчився?

– Відбили… – Він опустився на коліна, довго з мукою і болем дивився на її лице. – Відбили, Орисю, та що з того… – Ще нижче схилився над нею. – Орисю… не кидай мене… Ти для мене що сонце… В мороці не можу жити…

Лице Орисі ледь зарожевіло.

– Любий мій… – Орися пробувала звестися. – Ти хочеш, щоб я жила?.. Хочеш?..

– Хочу… – прошепотів Остряниця. – Це моє єдине і останнє бажання… Більше мені вже нічого не треба. – Він поцілував її холодну руку. – Я порятую тебе.