Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

Але голос його потонув у гуркоті бою.

– Коня!

Орися вже вихопилась на рівнину, польські гармаші, певно, примітили одинокого вершника, бо ліворуч і праворуч Орисі почала злітати вгору земля… Остряниця скочив у сідло і помчав навперейми… Хтось з козаків хотів було спинити його.

– Стій, стій, гетьмане!.. Її вже не врятуєш, а сам задурно головою накладеш…

Остряниця вилетів на рівнину, не помічаючи ядер.

– Орисю! Схаменися!.. На-аза-ад!

Зліва від Орисі виріс кущ землі. Наче в якомусь сні, побачив, як повільно-повільно піднімається її кінь угору і валиться на правий бік, а Орися летить йому через голову…

Як він домчав до неї – не пригадує. Скочив з коня, впав біля неї на коліна й відсахнувся.

– Орисю!..

Вона лежала на спині, розкидавши руки. Лице біле-біле, кров відхлинула від нього. На грудях – кривава пляма…

– Орисю! – крикнув Остряниця у відчаї. – Кохана моя…

Тремтячими руками скинув з себе жупан, з тріском розірвав на собі сорочку… Там і тут побіля нього падали ядра, його обсипало землею, та він не бачив і не чув нічого. Перев'язав Орисю… Повіки її здригнулися, вона з трудом розплющила очі і винувато посміхнулась куточками губ.

– Ти… шукала смерті?

Вона ворухнула безкровними губами.

– Я знаю… що тобі заважаю… Ти правду казав, не той час для щастя… Я не хочу тобі заважати… Прощай…

– Мовчи, Орисю, жити треба. Жити! Всьому наперекір!

Він обережно підсунув під неї руки, звівся і, притискуючи Орисю до грудей, рушив полем… Кінь пішов за ним. Ядра падали там і тут, а він повільно йшов полем, обережно несучи її на руках.

– Ура-а-а! – донісся до нього крик, і він побачив, що по всій лінії оборони козаки йдуть в атаку.

– Не треба, – тихо прошепотів він, – не треба марних жертв… Перемога далеко від нас…

Зазнавши великих втрат, Остряниця, зрештою, відійшов з поріділим військом до Жовнина – свого останнього рубежу на вкраїнській землі. Потоцький, невідлучно йдучи слідом, наступав повстанцям на п'яти. Коронна артилерія по кілька разів на день обстрілювала козаків. Відірватися від переслідувачів Остряниця вже не міг: бракувало коней, з обозів лишилося кількадесят возів, на яких ледве розмістили поранених, залишки пороху та харчів. І так відходили увесь день під безперервним вогнем. Гетьмана неможливо було впізнати, до того лице його загострилося й почорніло. Сидів у сідлі набурмосившись, тільки жовна на щоках перекочувалися.