Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Ти?

Орися зістрибнула з коня й, ведучи його на поводу, підійшла до нього з німим благанням в засмучених, згорьованих очах.

– Яшо… Поки ще не пізно…

Гетьман дивився на неї здивовано. В колотнечі останніх днів, безкінечних боїв, гарматного гулу, крові і диму він зовсім було про неї забув. Та й не було коли думати і бачити Орисю: вдень і вночі він знаходився в ар'єргарді свого війська… Тепер, дивлячись на Орисю, на її схудле, посіріле лице, на сумні очі, повні пекучого болю, на мить згадав Голтву, хатину в тихому завулку, місяць, що заглядав у віконце, Миргород, вінчання… І розгубився… «Це ж я скалічив їй життя», – гірко подумав. Стояв перед нею, опустивши руки, й винувато кліпав очима.

– В цьому пеклі я й забув про тебе…

– Ти мене розлюбив? – білими губами запитала вона.

Остряниця не відповів, бо жовнірські хоругви знову піднялися.

– Ах, чорт!.. – бурмотів він, стежачи за боєм.

– Яшо!.. – у відчаї вигукнула Орися.

– Ти чого? – грубо запитав він і спохватився. – Пробач… Таке твориться, що і янгол не витримає. Ох, Орисю, не той час ми вибрали для щастя!

– Пане гетьмане! – примчав закривавлений сотник Щербина. – Биховець просить підмоги. У нього великі втрати!

– Джуро! – гукнув Остряниця. – Мчи до старшини Недригайла, хай переходить із своїми хлопцями до Биховця!

Сотник і джура помчали, гетьман знову спостерігав за боєм. Без угаву била коронна артилерія, і ядра густо рвалися на позиціях козаків… Передишки не було й на мить.

– Ах, чорт! – бурмотів він. – Якби у нас було хоч трохи гармат. Гинуть же люди!

– Яшо! – Орися зважилась і поклала йому руки на плечі. – Боже мій, на кого ти схожий!.. Один лише вогонь в очах. Отямся, Яшо. Батогом обуха не переб'єш. Цього разу не пощастило нам, вдруге пощастить. Відступися, коханий. Відмовся від гетьманства. Поїдемо хоч світ заочі… Хату збудуємо… Хоч курінь… І я кохатиму тебе… І сонце нам сяятиме…

Остряниця не витримав. Завжди врівноважений, зовні спокійний, він вибухнув не властивим йому гнівом:

– Чого ти нидієш?! Ти що – сліпа? Чи не бачиш, що твориться? Люди гинуть, справа наша гине, а тобі коханнячко?..

Викричав і пошкодував. Та вже було пізно. Орися потемніла й до крові прикусила губу.

– Зрозумій мене… – почав було він, та Орися скочила в сідло і з місця пустила коня вчвал… Проводжаючи її поглядом, Остряниця побачив, що вона круто повернула коня й помчала на ліве крило козацької оборони, де густіше всього падали ядра.

– Стій! – не тямлячи себе, крикнув Остряниця. – Ти збожеволіла?