Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Звірі, а не люди! Що хочуть, те й чинять!

– Жінок наших ґвалтують і дочок!

– Чиншами душать!

– Руськими суками та псами нас обзивають!..

– Люди добрі! – звернувся до них Остряниця. – Старосту ви вже вбили, урядовців розігнали, тож починайте по-новому жити. Виберіть свою владу козацьку, захищайте місто і бороніть свою волю. Бо ніхто її вам готової на тарелі не піднесе. Тримайтеся купи і гуртом волю відстоюйте!

Під Сліпородом повстанці витримали жорстоку цілоденну битву. В полудень до міста підійшли Потоцький та Вишневецький з військами, що в кілька разів переважали повстанські сили. Суцільною лавою посунули вороги на місто.

Гармати з обох боків аж захлиналися, все потонуло в гуркоті й диму. Поляки засипали місто ядрами, спалахували пожежі, й повстанці та міщани ледве встигали їх гасити. Приступ відбили, але з великими втратами. Військо Остряниці тануло. Підмоги, незважаючи на розіслані загони, поки що не було. Та й не могли селяни пробитися крізь жовнірські заслони. До всього ж місто переповнилося пораненими, і їх ніколи було перев'язувати… Орися пішла по хатах, зібрала жінок, і як могли рятували поранених. А в Сліпороді майже на кожній вулиці, замалим не в кожному дворищі падали ядра. Поранених збільшувалося з кожною годиною, мертвих ніколи ховати… Бій клекотів увесь день. Скільки атак відбили повстанці – ніхто не пам'ятав. Місто трималося. Як не скаженіли вороги, але жоден з них не підійшов навіть до валу.

Зрештою Потоцький прислав послів. Вони під'їхали до валу, махали шапками й кричали, щоб козаки не стріляли.

– Коня! – крикнув Остряниця.

Гуня хотів було затримати гетьмана, та той вихопився в сідло і вдвох з джурою подався за міську браму. З'їхались неподалік валу, де густо лежали трупи жовнірів. Ротмістр з холодним пещеним лицем, зберігаючи кам'яний спокій, хоч його кінь і топтався по трупах жовнірів, велемовно почав:

– Єгомосць пан полковник Станіслав Потоцький вимагає, аби гетьман негайно припинив опір і здався на милість переможцям!

– За яку ціну? – глухо запитав гетьман.

– Єгомосць коронний гетьман збереже за гетьманом булаву і нагородить пана гетьмана маєтком!

Хорунжий, що був з ротмістром, свердлив гетьмана ненависними очима, кусав губи і все тягнувся рукою до пояса, де в нього стирчав пістоль… Онисько не спускав з нього настороженого погляду.

– Пан гетьман дарма сподівається на вікторію! – говорив ротмістр скучним, безбарвним голосом. – Річ Посполита ще здатна насипати хлопам солі на рани. У єгомосці пана полковника уже шістнадцять тисяч війська. Це разів у три перевищує козацьке. Крім того, єгомосць польний гетьман з коронним військом уже підходить до Києва і скоро буде тут. І тоді ми влаштуємо вам волейну потребу. З вашими ексцесами буде назавжди покінчено! На що сподівається пан Остряниця? Фортуна повернулась до вас боком. Ваша компанія вже бардзо поріділа, помочі ніякої. Міць ваша зломлена. Тріумф вам і не світить! А ми пропонуємо вигідні умови: скласти зброю, і булава лишається за паном гетьманом. Реєстр буде збережено в межах шести тисяч, або шести полків.

– Ні, пане, з цього дива не буде пива! – відказав гетьман.

– Це останнє слово пана? – запитав ротмістр. – Пан вельми пошкодує. Пан полковник зітре з лиця землі Сліпород! І тоді можете суплікувати хоч до самого Бога!

– Згинь, руська собако! – зненацька вигукнув хорунжий, котрий до цього й пари з уст не пустив. І вихопив пістоль. – Згинь, схизмате!

Сухо тріснув постріл.

– Ай!.. Сто дяблув! – закричав хорунжий, схопившись за свою прострелену руку.