Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Ти мене зачарувала, і я не загину. Твої чари відженуть від мене лиху костомаху! – Поцілував її, голублячи. – Будь моєю дружиною. Я самітний, Орисю. Дружина давно померла, а син десь у Полтаві козакує… То будь мені подругою, Орисю.

– Я буду твоєю, – Орися обвила його шию руками. – Буду, тільки ти… від гетьманства відмовся… Хай інші. А ти… зі мною… І будемо жити з пучок… З власної праці…

– Орисю, що ти кажеш?

– Ми житимемо вдвох у маленькій хатині над Голтвою, – не слухаючи його, збуджено шепотіла Орися. – Щоб ні війни, ні горя… Щоб я не боялася, що тебе вб'ють… Щоб не жахалась серед ночі… Щоб діти у нас були…

– Будуть, Орисю, все буде. І щастя, і мир, але тільки після перемоги. Хіба ми будемо щасливі, як Україна стогнатиме в ярмі?

Зненацька на вулиці почувся тупіт копит, хтось зістрибнув з коня і – чути було – біг двором.

– Ось і побув зі мною, – вихопилось в Орисі.

– Пане гетьмане! – затарабанили у віконце.

– Я зараз, Орисю! – Остряниця вибіг у двір і стрів свого джуру. – Що сталося?

– Ляхи нам ручкою помахали! – Онисько дер рота в посмішці. – Покинули табір і чешуть, як зайці, до Лубен! Таки ляшкам вправили роги! Тепер ми, пане гетьмане, на своєму копиті!

Вибігла Орися, Остряниця підхопив її на руки, закружляв з нею.

– Ляхи втікають, серденько! Лід рушив! Тепер вже не вони за нами, а ми за ними будемо гнатися! Хай Потоцький мастить жиром п'яти! Тепер ми їм сипнемо солі на рану!

Остряниця поставив Орисю на ноги, скочив на коня.

– Чекай мене з перемогою! – І тільки погупотіли копита.

Три дні Остряниця ішов по гарячому сліду Потоцького. Той спішно втікав на Лубни, уникаючи бою. Багнув будь-що відірватися від погоні й першому дістатися Лубен. Але й Остряниця гнав своє військо, майже не зупиняючись, не роблячи привалів, аби виграти час і не дати Потоцькому закріпитися в Лубнах. І все ж наздогнати поляків не міг: ті втікали шпарко, маючи надію на лубенський замок та міцну жовнірську залогу. Крім усього, в Лубнах зберігався чималий запас пороху й провіанту. А ще до Лубен мала надійти підмога з Бара. Сподівався на підмогу й Остряниця: на зустріч з ним до Лубен поспішав отаман Мурка із загоном запорожців та донців. Остряниця картав себе, що відразу ж вночі не погнався за ляхами, як тільки ті почали відходити. Отамани відрадили. А що коли поляки вночі влаштують засідку? їхній відступ ще нічого не означає. Потоцький попри все має вдвічі, якщо не втричі, більше військо, запаси пороху та куль. Досить йому вгамувати паніку, навести лад та влаштувати засідку в дорозі… Остряниця тоді погодився з отаманами, а тепер шкодував. Ні-ні, та й наверталася думка, що він необачно випустив з своїх рук перемогу. А в Лубнах ляхи оговтаються, отримають підмогу, і здолати їх буде нелегко… Все ж відганяв від себе сумніви… Швидше!.. Швидше!..

Була середина травня, земля аж буяла від зелені, дні стояли погідні, сонячні, теплі. Настрій у повстанців був піднесений, незважаючи на швидку гонитву і втому, козаки були веселі і всю дорогу співали пісень. Вперше-бо вони, а не ляхи, женуться.

Наче і втоми не відчувають козаки, все вперед і вперед, тільки в'ється курява над полем та пісня гримить… Попереду війська під бунчуком і знаменами їде гетьман, і на його обвітрених, різко окреслених губах квітне посмішка. Чорні очі примружені, травневу далечінь оглядають.

– Та й прудко ж ляхи чешуть! – хитає головою хорунжий Чуприна. – Третій день не здоженемо! Урвався їм таки бас-басюра!

– Про мене, хай вони втікають хоть і до Варшави! – каже старшина Недригайло. – Я залюбки за ними до самої Вісли гнатимуся! Абисте вороги з копит звалилися!

Сміються козаки, весело гомонять. Посміхається сам до себе і гетьман. В серці його – весна. Дві щасливі ночі з Орисею не забуде він до скону своїх літ. Ніколи, за все своє життя не був він таким щасливим, як у ті дві ночі. Дві срібні місячні ночі в маленькій хатині Орисі-чарівниці… А третьої він залетів до Орисі на хвильку, прощатися. Вона вибігла йому навстріч з сльозами на очах. Підхопив її на руки, підняв до себе в сідло.