Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Пусти! – засоромилась вона. – Люди ж дивляться…

– Хай дивляться! Хай усі бачать, що Остряниця приїхав попрощатися з своєю дружиною!

– Я не пущу тебе! – сказала вона і взяла повід в свої руки. – Хай повертає кониченько у двір.

– О ні, Орисю, я мушу гнати ляхів! – Він забрав у неї повіддя. – Я спішу. Прощай, серденько. І не журися. Ми ще будемо вдвох!

А тут де не візьмись – сотник Хрущ.

– Пане гетьмане, а як же я? – вигукнув благально. – Зібрався в похід, а жіночка нікуди з Голтви не пускає.

– Будеш, пане сотнику, отаманом Голтви! – сказав Остряниця. – Бережи місто і не впускай сюди ляхів.

– Та що ж це таке, людоньки?! – пролунав зненацька дужий голос, і сотник вмить голову в плечі убрав. – Ти, гетьмане, поставив мого чоловіченька найстаршим у місті, то, виходить, і я мушу йому підкорятися? Та хіба ж я свою нитку прясти вже не можу?

– У місті – так, – засміявся Остряниця.

– А дома хто отаманом буде? – доскіпувалась Хрущиха.

– А дома отаманом буде пані Хрущиха.

– Чув?! – кинулась Хрущиха до сотника і під загальний сміх дала понюхати міському отаманові замашного макогона…

«Я повернуся… я повернуся, – похитуючись в сідлі, думає гетьман. – Хай хоч і каміння з неба падатиме, а я до тебе повернуся, Орисю-чарівниченько!»

Розділ восьмий

Підходячи до Лубен, Остряниця припустився двох похибок. Перша: потомив довгим переходом людей і коней; друга: не вислав вперед розвідки, будучи певний, що ляхи заперлися в міському замку. Цим і скористався Потоцький. Прибувши в Лубни раніше, він дав війську прийти в себе з дороги, поповнив свої ряди свіжою лубенською залогою, запасся порохом, крім того, з Києва до нього підійшли нові загони реєстровців тих старшин, котрі тягнули руку за Річчю Посполитою… Потоцький зважився на ризик дати бій повстанцям у відкритому полі, де вони менше всього будуть сподіватися нападу. І влаштував засаду. Перед Лубнами простилалася чимала рівнина, котру перерізала єдина дорога, що вела до міста. По рівнині там і тут росли кущі терну, траплялися горби та ярки. Потоцький велів спішно вирити шанці, заховати в них гармати і обслугу й замаскувати все те кущами. Коронна кіннота зайняла позиції за ліском на сході. Крім того, реєстровці збудували кількасот «гуляй-городів» – невеликі дощані укріплення-халабуди на колесах. Ховаючись в «гуляй-городах», реєстровці могли без втрат обстрілювати повстанців на голій рівнині… В ярах та за горбами позалягали жовніри.

«Коли ще й обоз в Остряниці відстав, то й зовсім буде добре, – подумки радів Потоцький. – Я візьму своє за втечу!»

Не відаючи про засаду, повстанці похідним маршем рухалися відкритою рівниною вранці сімнадцятого травня. По той бік рівнини на протилежному березі Сули виднілося місто і замок. Туди й прямували козаки, певні, що ворог заперся в замку… Та тільки вони розтягнулися по рівнині, зненацька затрубили труби і невідь-звідкіля вдарили гармати…

В одну мить на рівнині зчинилося щось неймовірне. Гармати були невидимі і били з-під землі, козаки розгубилися й від торопу нічого не могли втямити. Гармати зробили своє… Козаки падали десятками, конаючи, іржали коні, тріщали вози, дим закутував рівнину. Повстанці, охоплені панікою, сипонули врозтіч…

– Стій!.. Стій!.. – кричав гетьман, ганяючи коня полем між ядрами, що густо летіли. – Не втрачайте голів, хлопці! Дали хука – будемо триматися! Хорунжі! Сотники! Відводьте людей до лісу!

Коні і люди змішалися на рівнині. Гармати (тепер Остряниця побачив, що вони були вкопані в землю і замасковані кущами терну) били прямо «в лоб» і з кожною миттю все дужче і дужче спустошували повстанські ряди.