Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

Зненацька щось тріснуло в його вухах, і гетьман у першу мить трохи не оглух від зливи, урагану звуків, що нісся на нього з усіх боків… Та ніколи було прислухатися до гамору бою, кинувся в саму гущу, орудуючи шаблею. На поміч підоспів сотник Скребло, і прорив удалося знешкодити. Піхотинців відбили, прохід сяк-так затулили потрощеними возами.

Вигулькнув джура, приніс води, каламутної, теплої, що не лізла в горло й чомусь тріщала на зубах. Остряниця ковтнув над силу і витер лице. Долоня взялася кров'ю.

– Пане гетьмане, у вас голова в крові! – Джура заходився розривати на собі сорочку. – Зараз я перев'яжу!

– Облиш! – махнув рукою Остряниця. – І так заживе. Як козаки?

– Нічого, – досить жваво відповів джура. – Ляхи нас молотять, а ми їх… Хоч і наших полягло чимало, але й вони поле трупом вкрили. Тепер ляхам не до гонору.

– Виходить, як у тій приповідці, де чоловік жінку бив, – зітхнув Остряниця. – Питають його: «Що ти робиш? – «Жінку б'ю», – каже він. «То ходи до нас…» – «Е-е, мене жінка не пускає». Одне слово, так бив жінку, що ледве сам вирвався.

Спершись на віз, глянув на поле, воно й справді було всіяне трупами людей і коней. Від серця трохи відлягло. Хоч і застукав Потоцький зненацька, та й сам жорстоко поплатився.

– Але ж і я хороший! – похитав головою гетьман. – Отак хука дати!.. Ніколи собі не пробачу, що необачно на слизьке вискочив.

– Але ми їм не меншого чосу дали! – вигукнув джура. – Ми все-таки за возами ховалися, а вони полем сунули. Он їх скільки лоском лягло, як галечі!

– Хто ж кого переміг? – Остряниця вперше за увесь день посміхнувся. – Ми їх чи вони нас?

– Вечір, пане гетьмане, покаже. Поки що ні ми їх, ні вони нас. Але нам ще трохи протриматися, і ляхи видихнуться.

– Гаразд. Поклич до мене сотників!

Джура зник, пірнувши в дим, а Остряниця розглядав табір, трупи козаків, що лежали рясно, і хмурнів… Настрій псувався з кожною миттю. Невже це все? Програш? Отак добре почати під Голтвою і вскочити у пастку під Лубнами. Від тих думок ставало зовсім кепсько… Старшини та сотники швидко сходилися, витягували люльки, диміли…

– Поранених поперев'язували? – запитав Остряниця.

– Мало хто потребує перев'язки, – відповів один із старшин. – Хто впав, то на смерть, з ранами майже немає.

– Втрати великі?

Старшини переглянулися, і ніхто не зважувався першим сказати, що половини війська немає… Гетьман усе зрозумів і опустив голову… Відчув, як глибоко в серці гадюкою ворухнувся відчай. Безнадія здавила серце… Подумалось: якщо половини війська немає, то що його чекає завтра? Які б у Потоцького не були великі втрати – не страшно. Не сьогодні-завтра йому на поміч прийдуть магнати з своїми загонами, зрештою, коронний пришле з Бара свіжі полки… А хто допоможе повстанцям? Хто пришле їм свіжі, добре навчені, добре озброєні полки? То невже ляхи такі сильні, що їх не можна здолати? Невже битва під Лубнами закінчиться так, як і битва під Кумейками? Скреготнув зубами… Тільки не піддаватися відчаю. Взяти себе в руки. Рвучко звів голову.

– Як у нас із порохом?

– Скрутно, – відповів Сурмило. – Доводиться ощадити.

– Кулі кінчаються, а нових нема коли виливати, – додав Боюнь.