Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Я хочу йти не в тілеса, а в розум, пане гетьмане.

– Йди у розум, Романе, а тільки ж дбай про своє здоровля. Куди воно годиться? Який же з тебе в бісового батька козак, як ти од вітру хилишся? І потім затям: такі, як ти, я маю на оці твою грамоту, дорожчі нам за десятьох неписьменних. І ти, будь ласка, не мори себе голодом. Домовились?

– Домовились, пане гетьмане, – весело мовив писар. – Не знав я, що потрібний Україні.

– Ще й як! – Павлюк поклав руку Романові на плече. – Ось як здобудемо волю, школи відкриємо, люд будемо навчати, щоб грамотні всі були, як ото в заморських країнах. А письменному і жити легше. То ти, Романе, і будеш колись навчати письма наш темний люд. Та це мрії… Поки що мрії…

– З мріями легше жити, пане гетьмане.

– Не до мрій зараз. Ми тільки-но почали, і один Бог знає, чим все це скінчиться… – Павлюк помовчав хвилю. – Та гаразд! Іди, Романе, та більше не голодуй. Стривай!.. Скинь ти к бісу свою засмальцьовану рясу! Дивитися на неї…

– Але ж, пане гетьмане… – зам'явся писар. – У мене під рясою більше нічого немає.

– От лихо! – почухався Павлюк. – Не нажив ще добра?

– Я свій скарб у голові ношу, пане гетьмане.

– А ти, хлопче, бачу, не ликом шитий. Клумаковитий! Молодець, коли своє багатство в голові носиш. Та нині ти військовий писар і вигляд мусиш мати вельми пристойний. – Павлюк швидко зняв із себе жупан і накинув його писарю на плечі. – Носи і будь здоров!

– Тобто… як? – Роман розгубився і стояв, зігнувшись під жупаном і боячися до нього доторкнутись. – А ви, пане гетьмане?

– За мене не турбуйся! Україна знайде для свого гетьмана жупан. А ти ходи здоровий. Щоправда, жупан на тебе вельми великуватий, та кравці в один мент перешиють. Дай Боже, щоб він тебе грів!

Лишившись сам, Павлюк пройшовся з кутка в куток, постояв біля столу, дивлячись на універсал, обмізковував, чи все врахував, посилаючи Скидана й Биховця в Переяслав, потім підійшов до вікна. Майдан був вщерть забитий козаками. Чувся сміх, вигуки, тупотнява ніг…

Опустився на лаву, задумливо обхопив голову руками… Чи все правильно він обдумав, чи не схибив де на самісінькому початку? Відчув, який важкий тягар ліг на його плечі відтоді, як він узяв у свої руки долю повсталої України. Тільки б не промахнутися, не піддатись зневірі, вистояти, перемогти… Схопився, пройшов по хаті, спинився в кутку, де висіли образи і тьмяно блимала лампадка. Незворушливі лики святих суворо дивилися на нього, ніби багли зрозуміти, хто ж він, козак Павло Буг, відомий під ім'ям гетьмана Павлюка, і чи зуміє він вистояти сам і Україну визволити?

– Боже! Не за себе прошу! – раптом гаряче прошепотів Павлюк. – За Украшу прошу, за неї, знедолену, забиту, зацьковану, в ярма запряжену. За неї, Боже, молюся в душі своїй і вдень, і вночі… Допоможи їй, Боже, і гетьману її Павлюку. Ми віками боремося за волю й віками головами накладаємо, аби загорілася сподівана зоря волі. Чому ти мовчиш, Боже, чому не поможеш нам, чи молитви наші до тебе не доходять? Чому ти мовчав, коли в Зеленій Гуті в церкві твоїй живцем горіли жінки і діти? Чому ти, справедливий і всесильний, не порятував нещасних?.. Чому? – з гнівом вигукнув Павлюк. – Чому?

Лики святих, як і перше, були незворушно-суворі.

Павлюк опам'ятався.

– Грішний, Боже, на тебе розгнівався. Але зваж на мою молитву, не відгороджуйся від нас святими мурами. Не мені, землі рідній допоможи, бо проклянемо тебе на віки вічні!..

Розділ восьмий

Пан королівський комісар і староста Ян Данилович знову встав не з тієї ноги… Нечесаний, невмиваний, надутий, як сич, тинявся він по залах свого палацу в розстебнутім халаті, під яким не було нічого, крім волосатого тіла (пан комісар не мав челядь за людей, тому й не вважав за потрібне ховати перед бидлом свою голизну). Сновигаючи, зганяв злість на челяді. Та, як могла, ховалася по найглухіших закапелках, але Данилович – стріляний горобець. Його не проведеш! Він виколупував челядь з усіх зашкалубин, витягував її за чуби, а витягши, товк писком у стіну чи в мармурову колону, приказуючи: