Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Аби стримати нелюдський крик, Олена до болю вп'ялася зубами в свою руку й заніміла, дивлячись, як жовніри згрібають солому. Вона ще гаразд не розуміла, що вони будуть робити, але страшна здогадка блискавкою вдарила в мозок. Жовніри підпалюють церкву.

Церква була дерев'яна, легенька й суха і спалахнула в одну мить… Але Олена вже того не бачила, від страшного видовиська втратила свідомість і заклякла…

Розділ сьомий

Все літо клекотіла Україна.

По містах і селах, на майданах і ярмарках слухали люди універсали повстанського гетьмана Павлюка.

«Йдіть на Січ! – закликали універсали. – Зібравшись, ми вкупі підемо на Україну здобувати собі долю і волю. Воля або смерть!»

І селяни продавали волів, купляли коней і цілими загонами прибували на Січ. За пороги втікали міщани, реєстрові козаки, всі ті, хто донедавна був бидлом і хлопом, ставали товаришами по зброї.

Україна клекотіла, Україну лихоманило…

Терпіти вже більше ніхто не міг.

Люд рвався в бій.

«Де наш гетьман?» – нісся клич Україною.

І гетьман з'явився.

У серпні 1637 року Павлюк на чолі великого повстанського війська, що складалося з запорожців під орудою старшини Остряниці, реєстрових козаків полковників Скидана і Биховця та численних загонів селян і міщан, над якими старшинував недавній полтавський урядник Гордій Чурай, з гарматами та обозами вирушив на Східну Україну. Дванадцятого серпня гетьман підійшов до невеличкого містечка Крилова, котре стояло на річці Тясмині, в одній милі від Дніпра. Побачивши в степу повстанське військо, міщани вдарили у дзвони, вбили свого старосту, перебили драбантів і хлібом та сіллю зустріли Павлюка при в'їзді у місто.

– Коли ми так і далі будемо захоплювати міста, то я, мабуть, ні разу з свого пістоля не стрельну, – жартував Остряниця.

– Боюсь, але в твоєму пістолі може не вистачить куль, – докинув Биховець. – Ляхів стільки розплодилося на Україні, що й куль на всіх не настачиш!

– Ех, коли б ми оце в Полтаву входили, то нам би шлях устеляли вишиваними рушниками! – вигукнув Гордій Чурай.

– Гордій снить своєю Полтавою, – добродушно мовив Скидан.

– Так як же ти не будеш нею марити, коли кращого краю, як полтавський, по всій Україні не знайдеш! – ще запальніше вигукнув Чурай. – Ось давайте махнемо в Полтаву, на власні очі переконаєтесь.

– Далеко нам ще до Полтави, – посміхнувся Павлюк. – А то б подивилися, що то за благословенний край, про який щодня тільки й торочить Гордій. – На Чурая уважно подивився. – Бачу тугу в твоїх очах, Гордію. Сім'ю, мабуть, лишив?

– Над самою Ворсклою моя хатина стоїть, – замріяно-журно мовив Чурай. – По весні вишні як заквітнуть, ну прямо тобі рай! – Зітхнув. – Та довелося з того раю п'ятами накивати… А якби ви почули, отамани, як співає моя дочка!.. Що той соловейко моя Маринка! Дванадцять літ їй, а як заспіває, вся Полтава слухає!