Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Писар, молодий, високий і худий як тичка, недавній київський бурсак, заметеляв полами ношеної й переношеної ряси, сів до столу й приготував начиння. Гусяче перо витяг з-за вуха, подлубався в ньому нігтем, потім почесав ним у своїх густих рудих кудлах.

– Готово, пане гетьмане!

– Пане писарю, ти хоч би змінив свою попівську рясу на козацький жупан, – не втерпів Павлюк. – Військовий писар, а на кого схожий!

– Та воно б і можна, – шморгнув облупленим носом писар. – Та де ж ти його дістанеш, жупана. А до ряси я вже звик.

– Ну, гаразд… – Гетьман запалив люльку і жадібно затягнувся димом, пройшовся по хаті.

– Пиши універсал. «Павло Михнович Бут, гетьман з військом Запорозьким. Пану отаману переяславському і всьому товариству, посполитим і всій братії нашій назавжди бажаємо від Бога доброго здоров'я», – продиктувавши, Павлюк зачекав, доки писар скрипів пером, і вів далі: – «Милостиво оголошуємо своїм вірним і доброзичливим товаришам, що я з дозволу і по наказу війська, незважаючи на великі ускладнення військові, посилаю до вас в Переяслав двох полковників: пана Карпа Скидана і пана Семена Биховця, а з ними війська Запорозького кілька тисяч. Про що, ваші милості, як вірні товариші мої, не хвилюйтеся, а приставайте до цих полковників».

Павлюк зупинився посеред хати, гриз мундштук люльки й обдумував подальший текст. Тепер треба згадати тих мерзенних зрадників Кононовича і Караїмовича, котрі відсиджуються зараз в Переяславі… Скреготнув зубами, до писаря:

Павлюк зупинився посеред хати, гриз мундштук люльки й обдумував подальший текст. Тепер треба згадати тих мерзенних зрадників Кононовича і Караїмовича, котрі відсиджуються зараз в Переяславі…

– Пиши! «Що ж стосується тих зрадників, скільки б їх у вас не виявилось, які за обіди й бенкети у ляхів видали їм наших товаришів, багатьом із яких відрізали вуха, а самих їх відправили в Гадяч рити рови, – цих зрадників не заважайте ловити, а видайте їх війську моєму. Ви ж, пани отамани, не хвилюйтеся і веліть не хвилюватися своїм товаришам і панам міщанам, а допоможіть нам виловити цих зрадників, котрі так багато заподіяли зла. Будьте єдинодушні, згуртуйтеся і йдіть з п. п. полковниками до війська, а там ми вже гуртом погадаємо, як далі бути. Але якщо ви, бережи, Боже, ваші милості, забажаєте захищати тих зрадників…» Написав, Романе?

Писар ледве встигав за гетьманом, аж упрів з натуги. Випростав спину, витер піт.

– Ху! Встиг, пане гетьмане. Давайте далі.

– Пиши: «…чи захочете самі до них приєднатися, то ми зо всіма своїми силами, з усім військом і артилерією рушимо до Переяслава і тоді побачимо, чи буде хто захищати мерзенних зрадників. Отже, вдруге просимо вас і суворо-пресуворо наказуємо іменем війська не відважуватись захищати зрадників, але якнайшвидше спілкуйтеся з нашими полковниками і військом. Після всього поручаемо вас милості Божій. Дан в Крилові серпня 12 дня 1637 року».[4]

– Готово, пане гетьмане. Що ще писати?

– Поки досить, Романе. – Гетьман сів до столу. – Універсал залиш, я передам Скидану… Стривай, писарю. Як у тебе із здоровлям?

– Н-нічого, – розгубився писар. – Хвалити Бога…

– Коли брешеш, то хоч Бога не згадуй, – у вуса посміхнувся гетьман. – Худий, як та лозина край дороги. Ти хіба в надголодь живеш?

– Я, пане гетьмане, дух свій гартую і тілеса, – зізнався зрештою писар. – Тілеса свої голодом морю.

– З якого дива?

– Щоб грамоту зберегти, – похнюпився Роман. – Коли тілеса жиром обростають – грамота тоді утікає з голови.

– Ну й дивак! – посміхнувся Павлюк. – Грамоту, може, й збережеш, а дуба з голоду вріжеш. Це точно.