Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Ага! – закричав він зраділо. – Ховаєтесь, підлі душі! Я вас зажену ще в землю! Будете на пузі повзати, носами подвір'я переорете, а не впущу вас у наше щасливе царство!

– Нас порятувало те, що ми спали не в палаці, а в челядській, – казала Олена, набиваючи рушниці. – Але чи надовго?

– Коли б вони знали, який я щасливий, то зроду б не відважилися нападати на нас! – вигукував Роман. – Ага!.. Ще один заорав носом!

Олена з подивом дивилася на Романа, навіть не підозрюючи раніше, що в нього стільки зваги. Він і зовні змінився, аж повищав, в плечах поширшав, голубі його очі горіли буйним вогнем, і Олена захоплено прошепотіла:

– Який же ти гарний, Романчику!.. Я навіть не гадала, що ти такий вдатний лицар!..

Роман від тих слів так і засяяв, кулі його не знали промаху.

– Так вам!.. Так! Ха-а! – збуджено кричав Роман. – Ще один заорав носом… О наївні! Я найщасливіший у світі, невже ви думаєте мене здолати?!

Роман вистрілив і зненацька схопився руками за груди, захитався.

Олена встигла його підхопити, обережно поклала на спину, на грудях у нього по білій сорочці розповзалася червона пляма…

– Романе! – зойкнула Олена. – Ти живий?..

Роман був у непам'яті. Олена схопила простирадло, розірвала надвоє, швидко перев'язала Роману груди… Знову грякнули постріли. Дві кулі, одна за одною, дзизнули в неї над вухом і впилися в протилежну стіну. Не тямлячи себе від люті, Олена схопила рушницю… До челядської біг жовнір, Олена, майже не цілячись, вистрілила. Жовнір змахнув руками, мовби на всьому бігу наткнувся на невидиму стіну, й упав набік… Жовніри, котрі трюхикали за ним, позадкували й сипонули під захисток білих колон.

Олена в розпачі схилилася над Романом… Що робити? Та ось її погляд упав на бічне вікно. Олена кольбою рушниці вибила скло і виглянула. В цьому закутні між челядською і стайнею жовнірів не було. Олена схопила Романа обіруч, поклала його на підвіконня так, щоб по той бік звисала голова й руки, сама вискочила у двір, поклала собі на спину Романову голову, схопила його за руки і з трудом витягла з челядської… Далі бігла зігнувшись під вагою Романа. Так вона здолала закутень між челядською і стайнею, обігнула льодовню і поза старою покинутою броварнею вибралася до глухої білої стіни, що оточувала палац. Чула, як позад неї галасували жовніри, і бігла з останніх сил, несучи закривавленого Романа. Ноша випорскувала в неї з рук, його ноги важко волочилися по землі, гальмували біг, Олена присідала, підтягувала його на себе і знову простувала…

Так Олена з останніх сил дісталася до бузкових кущів, котрі густо розрослися попід стіною. Стала на коліна, розсунула кущ, поглядом віднайшла лаз. Затягла під кущ Романа, потім вигребла хмиз та сміття, яке нанесли у дірку стічні води, пролізла сама, до крові обдерши плече, але навіть не звернула на те уваги, і з великим трудом протягла Романа… Знесиліла так, що довго відхекувалась, опустивши голову, поволі приходячи в себе…

– А добряче ми поколошкали панів жовнірів! – зненацька вигукнув Роман і весело на неї глянув.

– Романе? – зойкнула Олена, та Роман знову впав у непам'ять.

Олена понесла його через вигін і пірнула в густі вишняки неподалік церкви. Спіткнувшись об сплетене гілля, впала, полежала, приходячи в себе та витираючи кров з розідраної щоки. Ліпшої схованки годі було й шукати. Ось тут вони й перечасують лихо, бо з села зараз не вийдеш, напевне, воно оточене з усіх боків. Олена затягла Романа в густіший кущ і сама лягла поруч. Та Роман захрипів, Олена схопилася, поправила пов'язку у нього на грудях, запхнула під неї свою хустку, щоб хоч якось спинити кров… Зненацька за вишняком закричали жінки, заплакали діти. Хтось біг і волав про порятунок…

– Сюди, миряни, сюди, – почула вона голос панотця Никодима. – Нас порятує Божа обитель.

Олена поповзла вишняком і, розсунувши кущ, побачила, що перелякані жінки, несучи на руках дітей, біжать у церкву. Вона якусь мить гадала, чи не понести й Романа в церкву, адже Бог мусив захистити їх у своєму храмі… Тільки хотіла було звестися, як помітила, що до церкви вже мчать жовніри на конях… Останні жінки встигли вбігти в церкву, і двері зачинилися. Біля дверей лишився лише Никодим. Тримаючи обома руками великого мідного хреста і високо піднімаючи його над головою, панотець ступив навстріч жовнірам:

– Іменем Господа Бога заклинаю: спиніться, іроди!.. Бог усе бачить… Не минути вам Божої кари небесної!..

Передній жовнір пролетів мимо старого панотця, махнув шаблею, з свистом розсікаючи повітря, і панотець упав, розрубаний надвоє, заливаючи своєю кров'ю мідний хрест…