Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Вона потяглася до нього вологими губами, і він припав до них, як до криниці з живлющою водою, і спрагло пив з неї, пив, пив і ніяк не міг вгамувати спрагу…

Коли за вікном засіріло, вони лежали обнявшись і шепотіли одне одному найніжніші слова.

І тоді пролунав постріл…

Але вони були стомлені коханням і першого пострілу не почули, бо він злився з їхнім поцілунком. А коли різко тріснув другий і навпіл розколов ранкову тишу, обоє схопилися й здивовано подивилися одне на одного.

– Хто сміє стріляти у нашому царстві?! – весело вигукнув Роман. – Хіба вони не відають, що ми відгородилися від білого світу високим муром?

І раптом за вікном розпачливо закричала жінка…

– Ніби Марфин голос, – зблідла Олена. – Вчора вона казала, що… покійник буде…

Роман кинувся до вікна й у першу мить відсахнувся… У дворі біля палацу жовніри тягали Марфу за коси, тусали її ногами й били кольбами рушниць. А між ними крутився староста Зеленої Гути і теж штурхав Марфу ногами.

– Вони допитуються в Марфи, де ми, – зрозуміла Олена. – Ось тобі й відгородилися від світу високими мурами.

– Але одна ніч була нашою, – сказав Роман, кидаючись в куток по рушницю. – І за цю ніч вони заплатять дуже дорого!

Олена побачила, як жовнір, що тягнув Марфу за коси, висмикнув шаблю. Марфа повзала біля нього навколішках і простягала руки… Жовнір розмахнувся шаблею. Олена крикнула і затулила лице руками.

– Ну постривайте, катюги! – крикнув Роман і вистрілив через вікно. Той жовнір, що витирав об Марфу закривавлену шаблю, підскочив, зігнувся і впав на труп своєї жертви.

– Ага, попався! – злорадно закричав Роман, хапаючи другу рушницю. – Зараз я вам полоскочу боки!.. Ми стріляти трохи вміємо. Олено! – крикнув він, на мить повернувши до неї збуджене, бліде лице з широко розкритими очима. – В торбинках порох і кулі… Набивай рушниці, будемо царство… захищати… наше… Хай помагає нам Бог і кохання наше!.. Ач, жовніри, як миші, сипонули… Ха-ха… А той миршавий староста найпрудкіше ріже поли… Ось ми тебе в спину… Постривай, зроблю тобі дірку, ніяким чопиком потім не заткнеш!

Бах! Староста Зеленої Гути так і заорав носом землю, смикнувся і затих, скарлючений…

– Призвідець уже покараний! – вигукнув Роман і кинувся допомагати Олені набивати порохом рушниці. – Тільки не відчаюйся, Оленко, все буде добре. Ті плюгавці ніколи не здолають високих мурів нашого щастя!..

– Я не боюся, – ледь посміхнулась Олена посірілими губами. – Коли сич кричав, було моторошно, а жовнірів аніскільки не страшно.

Грякнуло кілька пострілів, і їх з ніг до голови засипало битим склом. У вибиті шибки потягло пороховим димом.

Роман обережно виглянув, жовніри позалягали й палили з рушниць по челядській.

– Ради Бога, не висовуйся з вікна! – крикнула Олена.

Роман вистрілив.