Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– То я піду в палац ночувати, бо на вас ніякої надії. Вам хихоньки, а та чернь, чого доброго, ще й палац до цурки розбере. Їм віри немає, всі ласі панським добром поживитися!

Марфа вже ступила на поріг, як у парку закричав сич… Пронизливо, моторошно… Олена здригнулася й ближче до Романа присунулась.

– Чекай завтра покійника, – байдуже сказала Марфа. – Сич ніколи до добра не кричить. Або ще руїна буде. Чи пустка. Коли з старим паном оте лучилося, сич три ночі перед тим кричав.

– А що з паном лучилося?

– Помер він тої ночі, царство йому небесне, – перехрестилася Марфа, – А я думаю, що його убивці задушили. Бо дуже пан хрипів у своїх покоях, а тоді хтось через залу вночі перебіг. Я сама чула. А вранці пана посинілого в ліжку знайшли…

– Я боюся… – прошепотіла Олена і схопила Романа за руку. – Ти куди?

– Я миттю, – схопився Роман. – Ти посидь з Марфою, я невзабарі.

Роман вибіг з челядської, сич ще дужче закричав. Олена поспішно перехрестилася.

– Хрестись не хрестись, а від опряги не відхрестишся! – похмуро буркнула Марфа. – Виє сич – покійник буде в дворі.

Та ось двері рипнули, й до челядської повернувся Роман, несучи три рушниці й торбиночки з порохом та кулями.

– Ось!.. – вигукнув він захекано і поклав рушниці на лаву. – Хай тепер кричить собі сич!

Марфа пішла, Олена пригорнулась до Романа.

– Хоч ти й рушниці приніс, а мене все одно острах бере. Сич так моторошно кричить…

– А я радий, що сич кричить, – засміявся Роман. – Якби він щоночі це робив, я б тебе щоночі в обіймах тримав… Не бійся, моя радосте. Я тебе ніколи й нікому не віддам. Хоч хай і цілий світ проти мене йде! Ти моя доля, моя радість і життя моє!

Він побачив її губи зовсім близько, вологі повні губи, і припав до них… Вона здригнулась і покірно віддалася його поцілунку, і він насилу відірвався від її губ.

– У тебе такі чисті очі, – шепотіла вона, – і голубі, як весняне небо… Ти добрий…

– Ти кохаєш мене? – спрагло питався він. – Скажи мені… скажи…

– Ненавиджу! – засміялась вона.

– Я здурію від щастя! – вигукнув він. – І хай світ нуртує, хай світ палає, ми будемо вдвох, ми відгородимося від світу високим муром. І нікого не впустимо в наше царство кохання.

– Ой, Романе, не відгородишся, – гірко зітхнула вона і погладила його білявий чубчик. – Ти як дитина, Романку… – Помовчавши, зненацька рішуче сказала: – Але цю ніч я хочу відгородитись від усього світу. Хоч одну ніч. Одну-єдину! А тоді будь-що-будь!