Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Ти хороша… Чиста… Свята… Ще зустрінеш хлопця. А я… Сьогодні тут, а завтра там… Не знаю, що мене чекає. Може, й плаха. А ти будь щасливою, дівчино чарівна.

Він обняв її, але вона легко вислизнула з його обіймів і зникла, наче її й не було.

– Пильнуй!.. Пильнуй!.. – обізвалася варта біля брами.

– Я чекатиму тебе, гетьмане-е!.. – пролунало у вечоровій тиші.

Розділ шостий

Відтоді, яку Зеленій Гуті побував гонець гетьмана Павлюка, минуло кілька тижнів. Село наче вимерло. Чоловіки, захопивши в панському маєтку коней, подалися на Січ, в селі зосталися жінки, діти та старі діди, котрі хоч і хотіли ще козакувати, одначе на коней не здужали вилізти. Та ще панотець Никодим самотиною доживав свій вік при ветхій сільській церковці, і обоє вони (церква й панотець) від старості вже ледве купи трималися. Церковка була прадавня, ще бозна-коли збудована в часи Великого Литовського князівства. Никодим жив мріями про нову церкву і якось було заїкнувся про це колишньому панові, але той на нього таким кривим оком подивився, що Никодим і язика прикусив.

– Ми вам, схизматам, швидше домовини зрихтуємо, аніж православну церкву! – крізь зуби процідив пан дідич, котрий був, як і все панство, уніатом-католиком і люто ненавидів православ'я. Панотець Никодим більше до пана не рипався і навіть дзвонаря частенько прохав:

– Ти вже того, Мусію, не дуже в дзвони калатай!

– Так як же дзвонить, щоб і тихо було? – дивувався дзвонар. – Та це все одно, що без голосу співати.

– Полегеньку дзвони, потихеньку, – повчав панотець дзвонаря. – Щоб пану менше вуха бевканням мозолити, бо погрожує костьол збудувати і всіх нас в уніати пошити. А істинно православна душа і серце почують глас Божого дому.

Дідич не встиг збудувати костьол, на щастя, помер. А мо', Господь його до себе на суд правий забрав, аби той лиходій більше не капостив на білому світі. А новий панич хоч і лядської породи, та не лихий. Цього ще можна терпіти, хоч і не збагнеш, хто він: католик чи православний. А пані його Олена й зовсім добра, бо одновірка. Никодим якось натякнув їй, що дім святий уже на ладан дише, шашіль дерево поточив, балки та стропила вже струхлявіли, стіни ледве не валяться…

– Цього літа, панотче, збудуємо нову церкву, – сказала Олена. – Я побалакаю з паном Матусевичем, думаю, він не поскупиться.

Панотець від тих слів ожив. Пані Олену хвалили в селі, казали, що молодий панич світу білого без неї не бачить. Буцімто вона й не панського роду, а проста селянка, тому й сердечна та людяна. Никодим довгими ночами, коли не спалося, вже обмірковував, скільки треба лісу на нову церкву, та все молився і прохав Бога, аби він послав пані Олені довгий та щасний вік.

Та згодом таке пішло на Україні, що не до церкви. Закрутило, як у повінь вода. Почали горіти фільварки, селяни озброювались косами й гуртами на Січ утікали. Докотилася та хвиля й до Зеленої Гути… Никодим зітхає: спорожніло село. І панотець змирився з думкою, що й цього літа, мабуть, не освячувати йому нової церкви. Та воно літо-друге й зачекати можна, здобули б люди волю, щоб кляті уніати не душили православ'я. З такими думками і жив панотець. В церкву тепер частіше навідувалися жінки, молилися за своїх чоловіків, прохали у Всевишнього ласки і доброї долі. А коли жінки, помолившись, розходилися, панотець крекчучи вмощувався на вигоні біля церкви і довго сидів, дивлячись прямо поперед себе. Іноді до нього підсідали діди, смоктали люльки, гомоніли.

– Як там наші? – озветься хтось із дідів.

– Мабуть, уже за порогами.

– А про гетьмана Павлюка не чувати?

– Казали, в Черкасах був, гармати захопив і на Січ повернув. Військо там готує велике.

– Десницею гетьмана керує сам Господь, – втручався в розмову панотець. – І гетьман вижене з України уніатів.

– Істинно глаголиш, панотче, – згоджуються діди і надовго вмовкають, кожен думаючи своє.