Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

отець, рідна мати?»

«Ой, є в мене родина —

вся Україна!..»

Як дісталася до Киселівки, Марина не пам'ятає. Туди йшло багато киян, і з кожною вулицею їх більшало і більшало. Десь грімкотіли барабани, кричали огласники, носилися на конях гусари в чорних обладунках, а люд все плив і плив, сумний, зажурений… Натовп ніс Марину, вона майже не відчувала землі під ногами, а в її вухах все лунало й лунало: «Кизима і сина його…» І вона все ще не могла повірити, що то батько її і брат… Пливла в натовпі, а бачила рідне місто Черкаси… Свій двір, де ще дівчинкою зростала. Гула кузня, гоготів вогонь у горні… Бачила, як батько вихоплює з горна малинове залізо, кладе його на ковадло… Дзень-бом, дзень-бом… Іскри так і шугають навсібіч, наче зграйки золотих метеликів пурхають… Дзень-бом, дзень-бом…

– Спіши, сину, кувати залізо, покіль воно гаряче! – повторює батько своє улюблене прислів'я. Вони обоє, і батько, і син, як дві краплі води схожі, закіптявлені сажею, червоні від горна, дужі, напрочуд веселі, тільки поблискують білими зубами… Дзень-бом, дзень-бом… З раннього рана й до темна дзвенить кузня, шугають іскри з-під молотів, і Марині здається, що вони розлітаються по всьому світу, несучи людям добро й тепло… Ледве, бувало, – ні світ ні зоря, – загомонить кузня, а люди вже кажуть:

– Пора й нам за діло братися, в Кизимів кузня співає.

Марина пливе й пливе у юрмі, і здається, кінця-краю немає тій моторошній дорозі. То там, то тут зринають уривчасті розмови:

– Кого каратимуть?

– Кажуть, що Кизима з сином.

– Чули, в Лубнах повстання?

– Тепер всюди за коси беруться…

– То це той Кизим, що ковалював у Черкасах?

– Авжеж! Ліпшого коваля, ніж він, годі й шукати. Золоті в нього руки. Хотів щастя викувати, а смерть собі здобув…

…Дзень-бом, дзень-бом… Відколи себе Марина пам'ятає, відтоді й співала у їхньому дворі кузня. І скільки там перековано заліза на плуги й чересла, ножі й шаблі, на борони й колеса!.. А якось батько викував квітку із заліза. Що то була за краса!.. Кожен листочок – як живий. Дихнеш – затремтить…

– А чого вона чорна? – запитала Марина.

– Бо праця наша чорна і хліб наш чорний, – відповів батько.

…Натовп ніби наразився на невидиму стіну.

Марина стукнулася у чиюсь спину і теж спинилася. Невже прийшли? Куди? Чого? Нараз пригадалося: «Кизима і сина його…» Марина зіп'ялася навшпиньки і побачила море голів. «Кизима і сина його…»

– Люди добрі, пропустіть мене… – ледь чутно шепоче Марина, а куди вона поривається, і сама не знає.

Натовп хвилюється, гуде… І зненацька подається вперед, підхоплює Марину, несе… І Марина зрештою бачить згір'я. Чи гору. Вона біла від снігу.