отець, рідна мати?»
«Ой, є в мене родина —
вся Україна!..»
Як дісталася до Киселівки, Марина не пам'ятає. Туди йшло багато киян, і з кожною вулицею їх більшало і більшало. Десь грімкотіли барабани, кричали огласники, носилися на конях гусари в чорних обладунках, а люд все плив і плив, сумний, зажурений… Натовп ніс Марину, вона майже не відчувала землі під ногами, а в її вухах все лунало й лунало: «Кизима і сина його…» І вона все ще не могла повірити, що то батько її і брат… Пливла в натовпі, а бачила рідне місто Черкаси… Свій двір, де ще дівчинкою зростала. Гула кузня, гоготів вогонь у горні… Бачила, як батько вихоплює з горна малинове залізо, кладе його на ковадло… Дзень-бом, дзень-бом… Іскри так і шугають навсібіч, наче зграйки золотих метеликів пурхають… Дзень-бом, дзень-бом…
– Спіши, сину, кувати залізо, покіль воно гаряче! – повторює батько своє улюблене прислів'я. Вони обоє, і батько, і син, як дві краплі води схожі, закіптявлені сажею, червоні від горна, дужі, напрочуд веселі, тільки поблискують білими зубами… Дзень-бом, дзень-бом… З раннього рана й до темна дзвенить кузня, шугають іскри з-під молотів, і Марині здається, що вони розлітаються по всьому світу, несучи людям добро й тепло… Ледве, бувало, – ні світ ні зоря, – загомонить кузня, а люди вже кажуть:
– Пора й нам за діло братися, в Кизимів кузня співає.
Марина пливе й пливе у юрмі, і здається, кінця-краю немає тій моторошній дорозі. То там, то тут зринають уривчасті розмови:
– Кого каратимуть?
– Кажуть, що Кизима з сином.
– Чули, в Лубнах повстання?
– Тепер всюди за коси беруться…
– То це той Кизим, що ковалював у Черкасах?
– Авжеж! Ліпшого коваля, ніж він, годі й шукати. Золоті в нього руки. Хотів щастя викувати, а смерть собі здобув…
…Дзень-бом, дзень-бом… Відколи себе Марина пам'ятає, відтоді й співала у їхньому дворі кузня. І скільки там перековано заліза на плуги й чересла, ножі й шаблі, на борони й колеса!.. А якось батько викував квітку із заліза. Що то була за краса!.. Кожен листочок – як живий. Дихнеш – затремтить…
– А чого вона чорна? – запитала Марина.
– Бо праця наша чорна і хліб наш чорний, – відповів батько.
…Натовп ніби наразився на невидиму стіну.
Марина стукнулася у чиюсь спину і теж спинилася. Невже прийшли? Куди? Чого? Нараз пригадалося: «Кизима і сина його…» Марина зіп'ялася навшпиньки і побачила море голів. «Кизима і сина його…»
– Люди добрі, пропустіть мене… – ледь чутно шепоче Марина, а куди вона поривається, і сама не знає.
Натовп хвилюється, гуде… І зненацька подається вперед, підхоплює Марину, несе… І Марина зрештою бачить згір'я. Чи гору. Вона біла від снігу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фортеця на Борисфені [Серія:"Історія України в романах"]» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга друга Гетьман Павлюк“ на сторінці 142. Приємного читання.