Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Огинаючи болото, повстанці йдуть все тими ж рівними рядами. З бунчуками й знаменами. Павлюк попереду. Пся крев! Як тримаються, як тримаються!.. Навіть не розгубилися перед болотом. Ну, побачимо, що буде далі. Ось вони вже дісталися середини бойової лінії. Зненацька тишу розривають перші постріли. Не витримав коронний стражник, його гармати б'ють, аж захлинаються. Завиваючи, летять ядра. Повстанці – ні звуку. Йдуть. Летить сніг і мерзла земля. Цвиркає багно, заляпує білий сніг. Повстанці йдуть, все так же мають знамена і бунчуки. Все так же чітко дотримуються поділу на сотні й полки. А ядра завивають, гармати захлинаються…

«На що вони сподіваються? – шепоче білими губами Потоцький. – Єзус Марія!.. Навіть на ядра не звертають уваги. Невже думають прорвати оборону? Але ж вози в десять рядів! І чому вони не стріляють? Пороху обмаль?»

Ось уже по козаках відкрили швидкий вогонь драгунські хоругви. Потоцький спішно шле гінців: коронну артилерію перемістити на середину, на чоло оборони і бити, бити прямою наводкою! Піхоті перейти на праве крило і там зайняти оборону… Не лякатись черні. Козаки мовчать тому, що в них обмаль пороху.

Бах-бах! Бах-бах!

Вже відкрили вогонь козацькі гармати й самопали. Їх мало, але стріляють вони влучно. Потоцький бачить, як за возами падають козацькі ядра, опустошуючи піхоту. Жовніри ховаються за возами. Тріщать вози, летять вгору колеса… Жовніри розбігаються… Повстанці йдуть, ведучи на ходу вогонь.

«Коли б не прорвали оборони, – Потоцький гризе вус. – Якщо не зупиняться, не зважать на свої втрати, не зменшать наступального запалу, то моє військо не витримає. Де це бачено, під такою зливою ядер іти, навіть не ховаючись! Матка Боска! їм хоробрості не позичати. Йдуть під ядрами та кулями, як під дощем. Хто б міг подумати, що в них стільки витримки?»

Дуель між коронною артилерією і козацькою не вгаває й на мить. Коронна б'є похапливо, густо, не шкодуючи пороху, козацька відповідає рідше, але влучніше. Після кожного її залпу тріщать вози й метушаться жовніри…

Повстанці йдуть.

Йдуть крізь завісу суцільного вогню.

В Потоцького починає ворушитися волосся на голові.

– Спиніться! – хоче він крикнути й ледве повертає в роті пересохлим язиком.

Та зупинили повстанців не кулі та ядра, а дим… Повстанці підійшли вже до середини польської позиції, як вітер подув з новою силою і погнав їм навстріч клуби густого чорно-сизого та їдкого диму. Охоплені суцільним вогнем, що гоготів і завивав, Кумейки так жарко горіли, що сніг на рівнині почав шкварчати. Задиміли стіжки та скирди. Вітер гнав густий гарячий дим на повстанців, стало важко дихати, потемніло на рівнині. Пекучий попіл сліпив очі…

І повстанці по знаку гетьмана почали відходити назад.

– Скидан!

– Я тут, гетьмане!

– Відводь ліве крило! Дим та попіл виїсть нам очі!

– А-а, сто чортів!.. Як цей дим нам завадив!

– Биховець! Відводь праве крило! Та спокійно, без торопу. Ми не тікаємо, а відходимо з смуги диму!

– А може, дим розвіється?

– Доки згорять Кумейки, дим нам виїсть очі!