Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

…В'їжджали в Мошки, як уже вечоріло.

– Оленко… Не треба плакати…

Їхні коні йшли поруч, Павлюк простяг руку і, ледь повагавшись, поклав Олені на плече.

– Я прошу тебе…

Вона раптом схопила його руку, притулилась до неї щокою, і він відчув, як йому на руку закапали сльози.

– Ти нічого не розумієш, Павле… – і відпустила його руку. – Мені світ без Романа померк… А нам з тобою не судилося…

– Коли я йшов у козаки, то не думав, що назавжди тебе втрачаю.

– І я не думала… – Олена дивилася прямо поперед себе, далека і чужа. – Я чекала тебе… Ти навіть не знаєш, як я тебе виглядала! А потім у село заскочили людолови. Зненацька, в неділю рано-вранці. Попіл з села лишився та руїни. А нас, дівчат, похапали яничарники, за коси пов'язали одна до одної… Я кричала… Тебе гукала… Коханим називала…

Павлюк ще нижче звісив голову.

– Одному Богу відомо, що ми зазнали по дорозі в люту неволю. Так я в Бахчисараї опинилася. На базар ті людолови нас вели. І тут трапився він. Викупив мене. Я була зла і жорстока. Я не хотіла бути нічиєю бранкою. Навіть його. Так я жила з ним півроку і… покохала його…

Довго мовчали, коні тихо ступали, порипуючи снігом. Містечко наче провалювалося в темряву. Ніби й білого снігу навколо не було. Гудів вітер, сухий, колючий, злий.

– Я розумію тебе, Оленко, – він помовчав, підбираючи слова. – Але все вже минуло… І ми знову разом… Вдвох…

Олена похитала головою:

– Ніщо не повторюється, Павле.

– Оленко…

– Я кохаю його… І ношу його дитину під серцем.

Олена оперіщила канчуком коня і зникла в темряві, наче її й не було… А в його вухах все ще дзвеніло:

Так націлувався,

Так намилувався,

Як у садку соловейко