Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

Та й нащебетався…

Але співав не він, Павлюк, а хтось інший… Чужий. Незнайомий. Але щасливіший за нього…

Розділ двадцятий

Того дня Потоцький слухав обідню («…прохав у Богородиці покровительства й, віддаючись під її захист, – зазначає в своєму щоденнику патер Окольський, – дав обітницю: в честь Богородиці спорудити вівтар у Летичеві»), як примчав гонець зі звісткою: до Кумейок ідуть козаки, йдуть «сміло й сердито», веде їх сам Павлюк, судячи з їхніх рішучих і гордих постав, козаки надумали першими розпочати вирішальну битву!

Польний гетьман хоч і був, за словами патера Окольського, надто богомільний (що, між іншим, не заважало йому вирізати цілі села!), а все ж, не дослухавши обідні, прожогом вискочив з похідної церкви.

– Коня! – молодцювато крикнув гетьман нарочито бадьорим голосом, аби не виказати своєї тривоги.

Йому підвели коня, допомогли сісти. Біля палатки юрмились офіцери, озиралися й перешіптувалися між собою.

– Моліться, панове! – аж надто голосно кричав гетьман. – Настав час! Поле під Кумейками стане полем нашої честі і слави! За мною, орли!

Офіцери, посідавши на коней, помчали слідом за польним гетьманом, так і не підтримавши його робленої бадьорості. Хоча Потоцький і вибрав зручну позицію під Кумейками, неподалік повстанської столиці Мошни, котру з одного боку захищали мочаристі болота з непрохідними драговинами та ще річка, а з другого, відкритого, боку велів загородитися возами, – все ж певності в перемозі не було. Офіцери неспокійно совалися в сідлах, гетьман м'яв свою бороду. А все тому, що козаки першими зважилися напасти на польський табір. Пся крев! Чи відають вони, що в Потоцького чотири полки й сильна артилерія з великим запасом ядер і пороху? Чи надто певні в собі? О, то кепська штука, якщо чернь згуртована і певна в собі!

Потоцький піднявся на горб, притримав коня. Повстанці йшли табором в шість рядів з чотирма гарматами на чолі і двома по флангах. В середині, як найбільш боєздатне і сильне, рухалось козацьке військо під бунчуками й прапорами, і Потоцький побачив, що воно правильно поділене на сотні й полки… Пся крев! Це таки військо, а не збіговисько черні, як він гадав! Недарма вони зважились першими напасти!

Проте, оглянувши свої позиції, трохи заспокоївся. Коронне військо було надійно захищене возами в десять рядів, за якими стояла піхота й гармати, ще далі – кіннота. На чолі позицій стояв іноземний полк з угорською піхотою та полк польного гетьмана під начальством пана обозного. По другий бік, праворуч, куди прямував Павлюк, розташувалися інші два полки з коронною артилерією в центрі.

«Не так уже й кепсько, – сам себе втішав Потоцький. – У мене війська більше і позиції вигідніші. Хай спробують вгризти… І все ж… Як вони могли зважитися першими наступати?»

Польного гетьмана почали гризти сумніви, його кінь неспокійно гарцював на горбі, неспокійно почував себе у сідлі і вершник. Вкотре оглядав свої позиції, заспокоював себе, а рука мимоволі м'яла бороду. Він не лише сильніший за повстанців, а й зарядів має великі запаси. Павлюк з своїм десятком гармат просто смішний в порівнянні з сильною коронною артилерією, а все ж… Чому він зважився першим?..

– Вашмосць! – осадив коня ротмістр. – Вітер дме нам у спину, козакам в очі!

– Паліть! – кивнув гетьман, і ротмістр помчав, розмахуючи шапкою над головою. – Це добре, що вітер дме козакам в очі. Зараз жовніри підпалять Кумейки, а заодно й стіжки сіна та соломи, яких чимало побіля містечка.

За його розрахунками, дим від пожежі буде виїдати повстанцям очі, заважатиме добре цілитись… Потоцький озирається, біля копиць на луках забігали жовніри з палаючими головешками… Сьогодні вітер – спільник поляків. Це добре. Вітер допоможе… Тим часом ще підпалять містечко… Над Кумейками вже шугнули дими. Гори, гори, повстанське місто! Дотла гори, виїдай своїм димом черні очі!.. Ось вже запалали перші стіжки сіна на оболоні. Як і гадалося, дим, низько стелячись над засніженою рівниною, поповз навстріч повстанцям. Але ті йдуть спокійно і впевнено, чітко дотримуючись поділу на сотні, над ними мають знамена й бунчуки. Попереду під знаменами йде Павлюк з непокритою головою і шаблею в руці. Пся крев!..

Вони вирядилися, наче на прогулянку! Потоцький скреготнув зубами. Проклята чернь, невже вона така хоробра? Але постривайте, постривайте, ось розгориться містечко, гарячий дим з попелом виїсть вам очі! Оглядаючи повстанців, Потоцький здогадався, що основні сили – козацькі полки – Павлюк веде прямо на чоло польського війська… Трохи повеселів. Це вже ліпше, там якраз грузьке болото, ледь присипане снігом. Хай лише сунуться павлюківці в те багно! Он до тих кущів дійдуть – там уже починається болото!

Нетерпляче кусаючи губи, мнучи бороду, Потоцький з нетерпінням стежить за рухом повстанців. Йдуть чіткими рядами із знаменами. Без жодного пострілу. Чому ж вони не потрапляють у болото? Здається, вже дісталися кущів… І йдуть. Як на прогулянку. Жоден не спіткнувся, не провалився, не розладнав строю… Адже там мусить починатися драговина. Що за химера? Адже він точно знає, за тими он кущами, де край засніженої рівнини, то і є підступне болото. Сунешся туди – ніг не витягнеш! Морозець благенький, болото ледь зашерхло, сніг його підступно замів… А повстанці йдуть. В польного гетьмана на лобі виступає холодний піт. А що коли болото замерзло? Вночі, наприклад? Пся крев! Невже болото підведе! Тоді – все! І гетьману починає здаватися, що там взагалі й болота немає, що ось-ось повстанці перейдуть рівнину і наваляться всіма силами… Тоді він програє, бо надто понадіявся на болото і не укріпив чоло… А козаки йдуть. Чути, як вони свистять і викрикують: «Лящику, побіжиш до хащику!»

Потоцький оглядає своє військо. Жовніри вже повісили носи. Не на таких повстанців вони сподівалися, на безладне юрмисько. А тут іде військо, чітко поділене на сотні й полки. Все ближче й ближче. Де хоч болото? Жовніри починають перешіптуватися між собою, озираються навсібіч… Підвело болото…

І в ту мить повстанці зупинилися. Потоцький, все ще не вірячи своїм очам, полегшено зітхає. Витирає мокрого лоба. Болото таки на місці, воно зупинило повстанців. Командири заусміхалися один до одного, кров починає приливати до їхніх білих облич. Жовніри ожили… Повстанці, спинившись, стоять на місці, певно, радяться, бо від Павлюка розбігаються гінці… Рушили… Чудово. Але вже не вперед, краєм огинають болото й простують до кінця польської позиції. Потоцький потирає руки. Він завбачив цей маневр і кінці позиції укріпив надійно, наче друге чоло там зробив. Ще й поставив туди іноземну піхоту. Але зараз і тих сил, здається, замало. Шле гінця: коронному стражнику з своїми хоругвами спішно перейти на край позиції!