Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Тоді, пане гетьмане, будете з Сулимою домовлятися, як вам краще з пораненим гузном на палю сідати! – зловтішно сказав Караїмович. – І взагалі, не скигліть, гетьмане. Без мене вам не вибратися звідси.

Кононович важко зітхнув: це була правда. По хвилі запитав:

– А що ж далі буде?

– Заллємо очі реєстровцям оковитою. Хай жлуктять, хай задурманюють собі голови, менше думатимуть.

– О-о-о… – почав було гетьман.

Караїмович сплюнув і вийшов з намету. Довкола плив рідкий туман. І фортеця теж ніби пливла.

«А біс би забрав Джевагу! – подумки вилаявся Караїмович. – Чому він так довго чухається? Чи, мо', жижки затремтіли?»

Оглянувся на свій табір. Сотники роздавали козакам оковиту. Вони юрмами гуділи біля бочок, розмахували руками, галасували… Караїмович скривився. Він велів понасипати в бочки з оковитою сушеного дурману. Доки до фортеці добиралися, оковита добре настоялась. Голову хіба ж так замакітрить. Хай жлуктять.

Глянув на фортецю і з подиву свиснув. Фортечна брама відчинилася, підйомний міст повільно опускався на рів. Чи не Джевага, бува?.. Стрепенувся… Та ось з фортеці вилетів вершник. Один-єдиний. Міст знову піднявся, брама зачинилася. Вершник мчав сюди, до табору реєстровців. Ось він зупинився, замахав шапкою.

– Еге-ге-ей! – закричав. – Слухайте мене, реєстровці! Коли ви ще не стратили голів і маєте чим слухати й думати… Я – Дмитро Гуня… Отямтеся… Схаменіться!.. Ви ж не ляхи і не турки… Проти кого підняли зброю? Ми одної матері діти… Опам'ятайтеся, козаки! Не танцюйте під панську дудку. Бийте свою старшину і переходьте на наш бік… Хай живе вільна Україна!

Караїмович випалив з пістоля навмання.

– Чого роти пороззявляли?! – гаркнув на реєстровців. – На коней! Хапайте того крикуна! Не вірте йому!.. Запорожці вже давно зрадили Україну! Туркам її продали… Хапайте його. Бочку оковитої тій сотні, котра зловить Гуню!

Кількадесят реєстровців скочили в сідла і кинулися навперейми, намагаючись відрізати Гуню від фортеці. Але, на їхній подив, Гуня повернув зовсім у протилежний бік, з розгону влетів у Дніпро і поплив поруч з конем, тримаючись за сідло.

– Стріляйте! – закричав Караїмович. – В голову йому цільтеся, в голову! Бочку оковитої даю!

Реєстровці спішились біля води, аби краще було стріляти, але тут вдарили фортечні гармати, і трьох козаків наче вітром здуло. Решта спішно повернулися в табір. Гуня вже плив посеред Дніпра.

– Ах, чорт!.. – лаявся Караїмович і ладен був сам себе розірвати з досади й люті. – Гінець! На Січ подався. Не вистачало, щоб нам ще січовики в спину вдарили! Бражнику?! Де Бражник?

– Я тут, – підбіг сотник.

– Бери козаків і мчіть до фортеці! Кричіть: якщо запорожці видадуть нам Судиму, то ми помилуємо їх. Інакше – голови геть! Чого витріщився? Ану, гайда до фортеці!

– Пане старшино! – погукав його один з реєстровців, високий, довготелесий козак з рудими, аж вогнистими вусами. – Я думаю…

– Швидше думай! – нетерпляче перебив його Караїмович. – Хоча ваше діло не думати, а чинити, що старшина велить!