Розділ «Липень»

– Розумієш, Олексашо, час настав. З усією цією сволотою – хохлами, «совдепщиками», більшовиками, треба кінчати.

– Розумію… – прошепотів Олександр. Він був справді схвильований. – «Совдепи» – єрунда: там стонадцять партій і вічна гризня. У більшовиків – тільки жменька червоногвардіиців. Але ж у Центральної Ради п'ять тисяч вишколених солдатів. А ще – гайдамаки, вільні козаки, січовики. Вони вже зорганізувалися…

Боголєпов-Южин склеїв гримасу, наче понюхав погане:

– Мразь! Десять кулеметів – і вони кинуть зброю.

Саме в цю секунду вони почули постріл, другий, третій.

Потім вигуки на вулиці.

– Що таке? – вони кинулися до вікна.

Але в цю хвилину вже тупотіли по сходах, дзвонили і грюкали в парадні двері. І Боголєпов-Южин поспішив ліквідувати непорозуміння.

Коли все було полагоджено, вони зразу рушили геть. Наостанку Южин сказав:

– Ну, Олексашо, тисну тобі руку на щастя.

Вони потисли один одному руки – міцно, по-приятельському, потім виструнчились один перед одним, згідно з субординацією.

– Виконуйте, поручик.

– Буде виконано, пане штабс-капітан!

На порозі штабс-капітан ще сказав:

– Петрову, будь ласка, ні слова! Він, знаєш, якась кваша…

За дверима, на площадці, він запитав ще:

– А як твій єдиноутробний? Не подає про себе нічого?

Олександр міцно стис губи й блиснув очима:

– Я не маю нічого спільного з тим зрадником і нічого не хочу чути про нього. – Запально він ще додав: – Я – один в свого батька: немає в мене ні брата, ні сестри.

Але тут вони вже вийшли на під'їзд – на них чекав біля машини поручик Петров.